Шлях Богомола. Імператор повені. Володимир Єшкілєв
старих дубів. На деревах вона побачила свіжі зарубки. Хтось мітив свої володіння трьома горизонтальними рисками.
«Бортники!» – припустила дівчина.
Зустрічатись зі збирачами дикого меду їй зовсім не хотілось. Долю бортників-лісовиків зазвичай обирали злочинці, ізгої, випханці з родів. Життя в лісах було голодним і диким. Час від часу ізгої крали жінок під городищами, нападали на торгові валки. Особливо лютували лісовики наприкінці зими та в проліть, коли запаси закінчувались. У таке бадильне межичасся навіть за ровами і стінами городищ ратаї Білого племені не відчували себе у безпеці.
Проти минулої Паликопи[20] куничі впіймали самотнього бортника – здоровенного чолов’ягу, зарослого рудим волоссям, вкритого коростою й неймовірно смердючого. Він гасав деревами, наче велетенська білка, й мисливці ледь не півдня втратили, аж поки волохатий стрибун не опинився на землі, зв’язаний та скривавлений стрілами-зрізнями. Вполонений бортник гарчав, наче звірище, і щирив гнилі ікла. Розпечене залізо перетворило гарчання спочатку на крики, а відтак на слова. Й примусило лісовика вказати дорогу до свого лігва. Серед сміття і краденого мотлоху там знайшли дитячі кістки. Людожера вбили.
Якщо вона потрапила до мисливських угідь такого страховиська, думала Жаринка, то не буде зайвим поберегтись. Бортники ховались на деревах, вміли маскувати свої засідки і нападали зверху. Отримати довбнею по голові у володіннях лісових ізгоїв було легше легкого. Дівчина прискорила біг, раз у раз позираючи на високе гілляччя. Проте потрійні зарубки на деревах їй більше не траплялись.
Дівчина пробігла лісом ще кілька верст, коли відчула запахи диму і смаженини. Хтось зовсім поряд зібрався до лісової вечері. Жаринка обережно, намагаючись не видати себе ані найменшим шерехом, дійшла до місця, де сходились сухі яруги. Укрита їхніми берегами і сплетеними коренями дерев, у долішньому місці жевріла червоним грань. Двоє мисливців смажили на ній шматки дрібної звірини. За вишивкою на комірах Стоймислова донька впізнала туричів з малого Лівсунового городища. Біля них, під руками, лежали луки, оковані залізом палиці і ловчі петлі.
– Бач, Мріян, яка доля облудна, – почула вона голос одного з мисливців. – Ти все бідкався, що дочка в тебе страшна, немов коза обскубана. А тепер воно за щастя. А от ті з наших, в кого доньки-сестри вродливі, плачуть нині. Плачуть, брате, і скаженіють.
– Твоя правда, Серединний світ перевертається, – відізвався той, кого назвали Мріяном. Він палицею розворушив грань, і в пурпурових відблисках стало видно його немолоде, пошрамоване, заросле сивою щетиною лице. – Але куниці й тут собі долю виправили. Своїх дітей, кажуть, відіслали на дальні засіки. Ізнов за весь народ потерпатимуть наші, бо ж і князь тепер їхній, і правда їхня. Нашу правду Пек собі за пічку кинув.
– Отож-бо… Князь із Пекичем-бісичем усе це вигадали. Не хотів Чоломир одружити князенка на нашій Доброславі, тому й придумав відправити її на Хорсів суд.
– Хоче