Чорна рада (збірник). Пантелеймон Куліш
за чаркою розмову:
– Так отеє, – каже, – ви на прощу, панотче? Святе діло!.. От, моя дружино, – обернулась до чоловіка, – от як добрі люде роблять: аж із самої Паволочі ідуть молитись Богу. А ми живемо ось під самим Києвом, да ще не були сю весну й одного разу у святих угодників. Аж сором! Да вже ж як собі хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений.[41] Причеплюсь за пана Шрама, да куди він, туди й я.
– От божевільне жіноцтво! – каже Черевань. – Куди він, туди й я!.. А як же пан Шрам махне за Дніпро?
– То що ж? Я б не махнула? Доки сидіти нам у сьому воронячому гнізді? Ось уже которий раз переказує мій брат, щоб приїхала до його в гості! І чому б не поїхати?
– Да, їй-богу, Меласю, – каже Черевань, – я рад би душею, коли б мене хто взяв та й переніс до твого бгата, під Ніжень. Кажуть, і живе добре – таки зовсім по-панськи. Не дурно його козаки прозвали князем.
– Отеє буцімби за достаток його князем зовуть! – перебила Череваниха. – У його жінка – княгиня з Волині, ляшка. Як руйновали наші Волинь, так він собі вподобав якусь бідолашну княгиню; от і самого прозвали князем.
– Князь Гвинтовка![42] – зареготавши, каже Черевань. – То були Вишневецькії да Острозькії, а тепер пішли князі Гвинтовки… Знай наших! А добра, кажуть, людина з тії княгині! Поїхав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не далеко! Гуторять попиваючи, аж ось – двері рип! І – так, як сонце засіяло: увійшла в світлицю Леся.
– От моя й краля! – каже Черевань, беручи її за руку:
В світлоньку входить,
Як зоря сходить.
В світлоньку ввійшла,
Як зоря зійшла…
А що, бгате? Чи нічим же похвалитись на старість Череваневі?
Нічого не сказав Шрам, тілько дививсь на Лесю.
А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, да й годі. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволі світу!
– Ну лиш, доню, – каже Черевань, – піднеси нам по кубку, як там кажуть, із білих ручок.
Леся поблагословилась і піднесла. І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті – усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить.
Випив старий Шрам із білих рук од Череванівни да й каже Череваневі:
– Ну, брат Михайло, тепер і я скажу, що є тобі чим на старість похвалитись.
А Черевань тілько сміється.
– А що ж, приятелю? – каже Шрам далі. – Хоть би мені годилось би про одного вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб її нам не занедбати – чи не оддав би ти своєї Лесі за мого Петра?
А Черевань йому:
– А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?
– Так чого ж довго думати? Давай руку, свате!
Да й подали собі руки, да й обнялись, да й поцілувались.
Тоді за дітей, да й кажуть:
– Боже вас благослови! Поцілуйтеся, діти!
Петро од радості не знав, де він і стоїть,
Ридван – у XVIII – на початку XIX ст. – велика карета для далеких подорожей, запряжена 6 – 12 кіньми.