Чорна рада (збірник). Пантелеймон Куліш
од жару одставила.
– Ну, брате Михайло, – каже він Череваневі, – благословив тебе Господь дочкою, да не обидив же й жінкою.
– Га-га-га! – каже Черевань. – Еге, бгате! Моя Мелася не зневажила б себе і за гетьманом.
– По сій же мові да буваймо здорові! – каже Череваниха, піднісши гостям по кубку.
– Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляє мій сват! – каже Шрам.
– А діти наші нехай отак вибрикують! – додав Черевань, бризнувши з кубка на стелю.
– Амінь! – каже Череваниха.
На тім і застряло сватаннє. Старі вже більш і не згадували, бо і в Череваня, і в Шрама була така думка, що ще поспіють з козами на торг. Не так думав Петро: він зараз догадавсь, що Череваниха б'є на якогось іншого зятя, да й сама Леся їм гордує. І вже йому тоді здалось, що ні для чого більш і на світі жити; а на душі така пала туга, така печаль, що й сказати не можна!
Леся, викрутившись із того сватання, зникла в світлиці і не ввійшла на вечерю; а після вечері зараз порозходились на спочинок.
Старого Шрама і Божого Чоловіка положили в світлиці, а Петро по-козацьки ліг у садку під чистим небом.
Не знаю вже, яково-то йому після того сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то Божого Чоловіка вже не було в компанії: поплентавсь дідусь іще до схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сукні і ждали тілько старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків; бо в тую неспокійну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по тайниках, по підземних скарбницях.
Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тоді Бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука,[43] їздив ридваном. Блищали мідяні, позолотистії герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах дорога горорізьба[44] – леви, струсеві пір'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось і кодло, що сими гербами величались…
Мати з дочкою сіли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання – поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду.
Петро хотів їхати поруч із верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Їде сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже:
– Паніматко! Учора діло пішло було на лад, да й розв'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви зі своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати попросту, да й годі. Ну, що в вас на мислі? Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі?
– І єсть, і нема; і нема, і єсть, – каже, сміючись, Череваниха.
– Що отеє в вас за загадки? – аж скрикнув з досади Петро. – Уже коли рвати, то рви не дьоргавши! Скажи мені, паніматко, щиро, кого ви собі маєте на думці?
– Е, паниченьку! – каже Череваниха. – Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на ісповідь!
Замовк Петро, понурив
…мов який дука… – багач, багатій.