Село не люди. Люко Дашвар
я так думаю, – Людка око примружила. – Ми відмовилися, а вони, падлюки, побігли інших дівок собі шукати. Сама ж бачила. Зі штанів усе чисто повивалювали… Я в одному журналі читала… От як чоловік уже штани зняв, так не вдягне, поки дівку не примусить до сексу.
– І де ж вони так довго тих дівок шукають?
– Та думаю, може, в Килимівку подалися чи ще кудись…
– Хай і так. Уже мали б повернутися.
– А може, їм такі дівки доступні попалися, що самі з них не злізають, – знайшла аргумент Людка.
Коли сонце вже сідало, на околиці Шанівки зачхав і заглух Тамарчин «пиріжок».
Юрба захвилювалася, Раїса підхопилася, Роман побіг до «пиріжка». Шанівці потягнулися за ним.
– Де хлопці? – Роман з ходу спантеличив дебелу Тамарку.
– Які хлопці? – звела жінка підмальовані брови.
– Твій Сергій і Сашка мій. Хіба вони з тобою в райцентр не їздили?
– Сама! Оце всюди сама! – почала жалітися Тамарка. – Так ящиків натягалася, аж дихати не можу. А дороги самі знаєте які! А я за кермом!.. Очі на лоба лізуть…
Роман опустився біля «пиріжка» на землю, затулив обличчя руками.
– Синочку!.. – заголосила Раїса. – Де ти, сонечко моє!
– Та що тут у вас? – Тамарка насупилася. – Що сталося?
Мобілізація відбулася без зайвих формальностей. При ночі шанівці розпалили під постаментом багаття, наробили смолоскипів, ліхтарі похапали і – врізнобіч. Хлопців шукати. Навіть стара Ничипориха заприсяглася, що всі городи обнишпорить, а здорові хай далі від села йдуть.
Ніч – як ворота у пекло. По темряві за селом застрибали вогні смолоскипів, залунало: «Сашко-о-о! Сергі-і-ію! Хлопці, відгукніться!» Катерина й Людка між бур’янів ішли за татком та Залусківським, тримали одна одну за руки і тремтіли.
А як від великої покинутої хати поночі розлігся вий тітки Раїси, так Людка впала на землю і заридала.
– Що то вона? – татко зупинився від Раїсиного крику.
Каже до Залусківського:
– Треба до покинутої хати йти. Мабуть, знайшли щось…
Глянув на дівчат:
– А йдіть додому. Користі від вас ніякої. Ще переживай, куди ви самі подінетеся…
За годину біля великої покинутої хати зібралося все село. Роман роздивлявся загиджені сечею простирадла, обгорілі свічки, покинутий Сергіїв рюкзак і Сашкову сумку.
Розкидав уламки цегли, витяг іще одне простирадло. Закривавлене. З простирадла випав іржавий гвіздок. Теж – у крові.
Раїса простирадло закривавлене побачила – навколішки впала:
– Це ж наша простиня!..
Роман задихнувся.
– Та що ж тут відбулося? І де діти наші?
Залусківський кахикнув.
– От я думаю – живі вони. Це все нагадує якесь чаклунство. Свічки, простирадла… Мо’, начиталися про якісь ритуали. А кров, скоріш за все, собача. Чи котяча. Мо’, вони тут потойбічні сили викликали.
– Нащо? – татко питає.
– Ну там, дощу в Бога попросити чи ще щось…
– Треба до міліції, – прошепотів Роман і раптом…
Око