Шалені шахи. Тимур Литовченко
речі були зібрані, коні осідлані. Тоді в очікуванні сигналу на від’їзд служники вирішили трохи підкріпитися. Трапеза була в самому розпалі, коли до них приєдналися князь із княгинею.
Дмитро Федорович був одягнений у жупан і дорогий дорожній кунтуш,[23] прикрашений великими ґудзиками-самоцвітами й облямований соболями, на ногах князя красувалися м’які сап’янові чобітки. Княгиня також вдяглася по-чоловічому й стала схожою не на тендітну молоду жінку, а на витонченого хлопця-пажа. Однак подружня пара навіть не встигла приступити до їжі, коли в трактир увірвався один з козаків і з порога загорлав:
– Вони незабаром будуть тут! Треба їхати!
Анджей підскочив на місці.
Дмитро Федорович завмер із чашею в руці й, судомно ковтнувши, ледве вичавив із себе:
– Хто?…
– Зборовський і його люди!
– Прокляття!!! – скрикнув Сангушко.
Олена придушено зойкнула й заплакала. Дмитро Федорович ніжно обійняв княгиню, дбайливо обтер сльози з її щік і ласкаво зашепотів на вушко:
– Не бійся, кохана моя дружинонько, все минеться. Для нас головне – до замку дістатися, там ми будемо в безпеці…
Олена поступово заспокоїлася. Щоб не налякати її ще сильніше, князь звернувся до старого служника:
– Остапе, бери всю охорону і негайно доправ княгиню й Марисю в замок.
Наостанок міцно поцілував дружину, підштовхнув її до виходу й крикнув на прощання:
– Їдь спокійно, кохана! Зустрінемося в замку!
Княгиня під охороною служників терміново відбула, із князем же залишився сам лише Анджей. Попереджені охоронцем, трактирні челядники забралися геть від гріха подалі.
За деякий час іззовні долинув потужний тупіт копит. Анджей кинувся до вікна, але одразу ж відсахнувся.
– Пане, вони вже тут…
– Не бійся, Анджею! Нехай заходять, ми їх затримаємо.
– Навряд чи, – приречено мотнув головою челядник. – Надто вже їх багато.
Тепер до вікна підійшов Дмитро Федорович і побачив, що по дорозі до трактиру щодуху нісся загін: з півтора десятка вершників на чолі з Мартином Зборовським, за ними на пристойній відстані бігла мало не сотня міцних селян, озброєних першим-ліпшим господарським інвентарем, що підвернувся під руку: сокирами, вилами, ціпами, а то й просто дрючками. Окремо трималися ще з десяток вершників імперської кінноти.
– Швидше до входу! – закричав Дмитро Федорович. – Тягни меблі до дверей, це хоча б трохи затримає їх!
Разом з Анджеєм князь перевернув найбільший стіл, і вони спробували забарикадуватися. Однак тут стривожені трактирні челядники висунулися з кухні й завмерли, мовчки притулившись до стін, кидаючи здивовані погляди то на князя з його охоронцем, то на двері.
– А вам що тут потрібно?! – заревів розлючений Сангушко. – Сказано ж було, забирайтеся звідси по-доброму…
Зненацька з’явився господар закладу – пузатий трактирник і забелькотів:
– Шановний пане,
Вид одягу, що носили зверху жупана.