Шалені шахи. Тимур Литовченко
негайно! Ми, рихтар Адам Кухта, а також кат Матей Зоуфалий, прибули сюди заарештувати і стратити найнебезпечнішого державного злочинця. Нам повідомили, що він ховається у вашому трактирі. Відкрийте, й окрім цього негідника, ми нікого не чіпатимемо! А якщо допоможете нам, то ще й грошенят заробите…
– А хто мені заплатить?! – поцікавився трактирник.
– Імперська скарбниця, – відповів війт.[24]
Злодійкувато озирнувшись на князя Дмитра Федоровича, хазяїн засичав:
– Представникові імператорської влади я не можу не підкоритися… Атож, я просто зобов’язаний підкоритися!!! Доведеться відкрити…
– Бреше він усе, не бачити тобі казенних грошей, – відмахнувся Анджей. – Безсовісно бреше!.. Хто відповідає за законність усього того неподобства, що тут і зараз коїться: староста, війт, кат?!
Але хазяїн трактиру явно вагався.
– А може, ви все-таки розбійники? – звернувся він до небезпечних постояльців, водночас боязко позираючи на двері.
– Я – Литовський князь, їду в Рудницький замок на запрошення його світлості пана Яна Амора Тарновського. Чув про такого? – проревів Сангушко.
Трактирник прикусив язика. Тоді князь видобув зі шкіряного мішечка на поясі десяток золотих монет і тихо зашепотів товстунові на вухо, попутно сунувши гроші йому в руки:
– Послухай-но, добра людино, допоможи нам вийти звідси непомітно, от і все, чого ми просимо.
У цей час із вулиці долинула бадьора команда:
– Налягай!
Двері жалісливо затріщали. Трактирник з жахом подивився у бік входу, потім тихо зашепотів, пришльопуючи товстими губами:
– Там, у підвалі, є таємна кімнатка, через неї можна вийти на сусідній двір. Скоріше!..
Така раптова зміна в поведінці трактирника здалася Анджею підозрілою, однак вибирати не доводилося. Не роздумуючи, князь та охоронець кинулися слідом за ним. Хазяїн же на ходу підхопив і запалив свічковий недогарок, після чого спустився в курний сирий підвал.
– Он де ваш порятунок, – товстун махнув рукою на маленькі дверцята в стіні. – Там дуже тісно, тому туди увійде тільки хтось один.
– Ви йдіть, ваша милосте, а я їх тут затримаю, – не роздумуючи, мовив Анджей.
– Стривай, стривай-но… – почав князь, одразу второпавши, що при наявності виходу в сусідній двір розмір приміщення за дверцятами не має особливого значення. Однак трактирник грубо перебив їх, вигукнувши:
– Один нехай іде далі, а інший залишиться тут! Ви ж чули, що війт Кухта обіцяв нікого не чіпати?
– Спасибі тобі! – щиро подякував йому Дмитро Федорович і кинувся в рятівну лазівку. Трактирник спробував зачинити за ним дверцята, однак величезні сильні руки охоронця відіпхнули його убік.
– Ти, головне, не поспішай, я із князем піду, – пробасив Анджей.
– Але цей хід не для всіх!..
– Говори, що хочеш, але я піду з паном. Зрозумів?! – гримнув охоронець.
– Що ж, як завгодно, як завгодно…
Двері за Анджеєм миттю зачинилися,
Виборний голова магістрату міста, наділеного магдебурзьким правом.