Шалені шахи. Тимур Литовченко
на купі гною, Сангушко спробував поворухнутися, але тіло зовсім не слухалося. Зненацька він з надзвичайною ясністю відчув, як з нього безповоротно виходить живе тепло. І чітко зрозумів, що помирає… от зараз, лише за кілька крижаних митєвостей і помре – тобто перестане відчувати, кохати, страждати… Князь не розумів, як опинився в такому дивному становищі: тільки-но жив, боровся, рухався – а тут раптом усе закінчується…
І ще Дмитро Федорович ясно зрозумів, що ніколи більше не побачить ні кохану Олену, ні їхнього ненародженого сина, ні брата свого Романа, ані вірного Анджея. Щемлива туга стисла серце. Йому раптом гостро закортіло попрощатися з ненаглядною дружинонькою, востаннє зазирнути в її величезні блакитні очі, відчути ласкаве тепло сповненого життя тіла.
– Почуй мене, кохана, де б ти не була!.. – пристрасно зашепотів помираючий. – Прошу, почуй мене й відповідай!..
Він молив, благав, вимагав і вже почав втрачати всіляку надію. Та в наступну мить щось дзвякнуло, блиснуло, ойкнуло, світ розколовся навпіл. І тут Сангушко дуже чітко побачив перед собою засмучене, дещо навіть наївне, змарніле від утоми, але, як і раніше, чарівно-прекрасне личко своєї ненаглядної княгинечки.
Він здригнувся, розслаблено витягнувся. Болісно й солодко задзвеніло у вухах. Життя йшло…
А десь на протилежному кінці світобудови його кохана, немовби почувши звернені до неї палкі благання вмираючого, дрібно затремтіла й мовила:
– Дмитре Федоровичу, милий мій, соколе ясний, я чую тебе – говори…
Князь занурився в бездонну блакить обожнюваних очей, загруз у якомусь рухливому, приємно пухнастому тумані:
– Лебідонько моя! Вибач, що не вберіг нашого щастя, що накоїв помилок і тепер не побачу нашого синочка… У нас буде син, я знаю! Тому в свою смертну годину прошу лише про одне: ніколи не кажи йому, що я був поганим батьком! Нехай у серці твоєму й у сердечку його пам’ять про мене залишиться доброю, тільки доброю…
Пухнастий туман закрутився виром, спалахнув і витягнувся світловим коридором. Кришталево-чистий, чіткий голос коханої звучав звідусіль, доходив до згасаючої свідомості князя потужними хвилями:
– Добре, соколе мій ясний. Не хвилюйся, нашому синочку я ані слова поганого про тебе не скажу! Ніколи, ніколи, нізащо!..
Хвилі ніжного голосу підхопили вмираючого й безповоротно затягнули свідомість князя кудись у незриму далечінь сяючим нескінченним коридором.
Так безславно пішов з життя Дмитро Федорович Сангушко – спадкоємець одного з найвідоміших русинських князівських родів. Пішов, залишивши на грішній землі вагітну дружину. Як же складеться подальша доля її та поки що ненародженого спадкоємця, якого вона вже носила під серцем?…
Глава 4
Загублене немовля
Марися не очікувала, що погода зіпсується. Величезна темна хмара зовсім раптово принесла із собою зливу і град, холодні струмені води хльостали її по обличчю, змушуючи прискорювати крок. Нарешті дівчина побігла в надії, що їй вдасться перегнати