Тамплієри короля Данила. Петро Лущик
ти пожалів бідолашного генуезця, – промовив де Пардо. – Але ж ти знав, що ми замовили твоє судно на сьогодні!
– Знав, пане, звичайно, знав. Але я думав, що нічого не станеться, коли моє судно допоможе тим, хто зазнав аварії, а сам я до вашої появи знайду інше.
– Знайшов?
– Не встиг. Приїхав достойний рицар і…
– Можеш не продовжувати, – зупинив його Гійом. – І де це бідне розбите генуезьке судно? Щось я не бачу, щоб на воді плавали розірвані вітрила і зламані щогли?
– Генуезці не хотіли залишатися тут, і як тільки мій корабель відплив, вони також покинули порт. Купець говорив, що їм потрібно стати на ремонт, але вони не хочуть цього робити в Королівстві Обох Сицилій.
Гійом де Пардо пильно подивився на замовклого власника судна.
– Ти знаєш, у чому твоя проблема? – запитав він. – Твоя проблема у тому, що я не вірю жодному твоєму слову. А якщо я комусь не вірю, це для нього погано закінчується. Падре! – звернувся командор до абата, який мовчки спостерігав за усією розмовою. – Висповідайте цю грішну душу перед смертю, бо вже сьогодні вона предстане перед Богом.
Абат Опізо здивовано подивився на де Пардо і з серйозного виразу його обличчя зрозумів, що той не жартує.
Зрештою, це дійшло і до власника судна. Він не на жарт перелякався і вмить гепнувся на коліна.
– Прошу, не вбивайте! – проскімлив він. – Бачить Бог, я не винен!
– Хто це був? – допитувався тамплієр.
– Я їх не знаю. Вони зійшли на берег одразу ж після вас. Коли ви поїхали до монастиря, вони підійшли до мене і запитали, скільки ви мені заплатили. Я не хотів говорити, але один з них, з вигляду благородний рицар, хоч і мав неприємне лице і права повіка у нього постійно тремтіла, сказав мені, що заплатить втричі більше, якщо моє судно негайно покине порт.
– Достатньо! – зупинив потік слів Гійом. – Едуарде, заберіть у цього мішка з лайном наші гроші і ці срібняки Юди. Але не калічите. А тобі, негіднику, я рекомендую все ж таки висповідатися. Смерть відкладається, але на душі полегшає.
Він обернувся до Роже де Обера.
– Графе! – сказав командор. – Тремтяча повіка!
Той кивнув головою. Звичайно, він згадав той епізод поблизу Дамієтти, коли невеликий загін тамплієрів і госпітальєрів потрапив у засідку переважаючих сил сарацинів. З тридцяти храмовників після підходу підмоги вціліли лише Гійом де Пардо і граф де Обер, а з чотирнадцяти іоаннітів лише шевальє Руерг. Характерною рисою мужнього воїна було сіпання правої повіки. Як він сам пояснював тамплієрам, це тремтіння у нього – наслідок невдалого турніру у Невері, коли він, ще не будучи рицарем ордену вершників госпіталя святого Іоанна Єрусалимського, більшу частину свого часу проводив у безглуздих змаганнях. Тоді, біля Демієтти, мужність шевальє врятувала їх. Що ж, війна закінчилася, і колишні союзники знову стали ворогами.
– Ви знаєте, хто це був? – запитав абат Опізо де Пардо.
Той лише кивнув головою.
– Хто? – допитувався настоятель.
– Цього,