Тамплієри короля Данила. Петро Лущик
Його почув де Пардо, наносячи у той час смертельний удар наступному ворогу. Той устиг прикритися невеликим круглим щитом, на вигляд надійним, але могутній удар мечем розкраяв прикриття навпіл, і щит впав на землю разом з відрубаною по лікоть лівою рукою. Поранений розбійник від болю дико заволав, і його крик потонув в інших криках і дзенькоті зброї.
Хоч на одного рицаря-тамплієра і припадало п’ятеро розбійників, враховуючи зброєносців, перевага нападників не була вже такою очевидною, і великої загрози для загону не становила. Ненавчені веденню бою розбійники були приречені. З власного досвіду Гійом знав, що ватажки розбійників уникають нападати на рицарів орденів, а на добре озброєний загін і поготів.
Тим часом нападники спробували застосувати коронний для всіх розбійників прийом: довгим гаком зачепили за лати П’єра де Мореля і намагалися скинути його з коня. Цей прийом був дійовим, але лише тоді, коли рицар подорожував сам. Тут же держак гака розломився від удару де Артуа, а Жак прикінчив і двох «вояків», що вчинили цю спробу.
Успіх подібних засад був у несподіванці і чисельній перевазі. І те, й інше в розбійників було, але супротивник виявився не таким слабким, як здавалося спершу. Тому розбійники швидко зрозуміли, що битва програна і що єдиним шансом на порятунок є якнайшвидше відступити. Що вони й зробили, залишивши на закривавленому снігу зо два десятки порубаних тіл – мертвих і поранених.
– Втрати?
Це було перше, чим поцікавився Гійом де Пардо після завершення бою.
Втрат не було, лише у зброєносця Едуарда Бомона виявилася глибока рана у лівому плечі.
– Нічого, – заспокоїв усіх Бомон. – Це не смертельно. Швидше рицарем стане.
Незважаючи на нестерпний біль, Джузеппе спробував усміхнутися на такий незграбний, але все ж комплімент рицаря.
Інших поранених не було.
Абат Опізо тим часом зіскочив з коня.
– Ви куди, падре? – запитав командир.
– Може, серед цих нещасних є умираючі, – просто відповів абат. – Мій обов’язок їх висповідати.
З цими словами він підійшов до першого пораненого. Про його важкий стан говорив уламок списа у животі.
До Гійома під’їхав Роже де Обер. Командор помітив у нього на грудях кров.
– Поранений? – запитав він.
– Це не моя кров, – заспокоїв граф. – Слухай, Гійоме, тобі нічого не видається дивним у цьому нападі?
– Видається.
– Що?
– Сам напад, – відповів командор. – Це ж треба бути абсолютним ідіотом, щоб майже голіруч напасти на загін рицарів!
– Або їм ду-уже добре заплатили, – згодився де Обер.
– Запитаємо?
– Звичайно. Залишимо вмираючих падре, а самі займемося не такими безнадійними. Ось хоча б моїм «похресником».
Гійом показав на притихлого однорукого розбійника, який вже встиг перев’язати рану.
Поруч абат читав якусь молитву над тілом задавленого конем