Насолода.
світлі сонця. Річка здавалася нерухомою й металевою уздовж усього русла. Зарості рогозу нахилялися під вітром на її берегах, і вода легенько штовхала кілька жердин, увіткнутих у глинясте дно, які, либонь, допомагали натягувати жилку під час риболовлі.
Тоді, щоб переконати її, він удався до спогадів. Заговорив про їхні перші дні, про бал у палаці Фарнезе,[43] про полювання на полях Божественного Кохання,[44] про вранішні зустрічі на площі Іспанії біля вітрин ювелірних крамниць або на спокійній і величній Сикстинській вулиці, коли вона виходила з палацу Барберіні,[45] переслідувана чочарками,[46] які пропонували їй троянди в кошиках.
– Ти пам’ятаєш? Ти пам’ятаєш?
– Так.
– А той вечір, коли я прийшов до тебе з цілим оберемком квітів?… Ти була сама-одна й читала біля вікна. Ти пам’ятаєш?
– Так, пам’ятаю.
– Я увійшов. Ти майже не обернулася. Ти зустріла мене досить холодно. Що з тобою було? Я не знаю. Я поклав букет на столик і став чекати. Ти заговорила про якісь марні речі, без бажання й без радості. Я тоді подумав спантеличено: «Вона вже мене не кохає». Але пахощі квітів уже наповнили всю кімнату. Я досі бачу, як ти тоді схопила букет обома руками й занурила в нього обличчя, вдихаючи його аромат. Коли ти підвела голову, здавалося, твоє обличчя увібрало їхній колір, а очі змінили барву, ніби ти випила щось п’янке…
– Розповідай, розповідай, – сказала Елена слабким голосом, спершись на перила мосту й опанована чарами невпинних хвиль.
– А потім на канапі, ти пригадуєш? Я обсипав тобі груди, руки й обличчя квітами, геть укривши тебе ними. Ти скидала їх, підставляючи мені то губи, то шию, то заплющені очі. Між твоєю шкірою і моїми губами я відчував холодні та вологі пелюстки. Коли я цілував тебе в шию, ти тремтіла всім тілом і простягала руки, щоб відштовхнути мене. А тоді… Твоя голова була занурена в подушки, груди заховані під трояндами, а руки оголені до ліктів; і я ніколи не переживав такого ніжного й солодкого відчуття, як тремтіння двох блідих рук на моїх скронях… Ти пригадуєш?
– Так, так… Продовжуй!
Він говорив і говорив із дедалі більшою ніжністю. Сп’янілий від своїх слів, він майже не усвідомлював, якими вони були. Елена, обернувшись спиною до сонця, нахилилася до коханця. Обоє відчували, як невпевнено торкаються одне до одного крізь одяг їхні тіла. Під ними протікали води річки, повільні й холодні. Густі зарості рогозу, плавкі, наче людське волосся, нахилялися під кожним подувом вітру й ходили хвилями.
Потім вони перестали розмовляти; але дивлячись одне на одного, чули у вухах незмовкний гомін, який ніби передавав частину їхнього буття, немовби щось, насичене звуками, втікало з їхнього мозку й розливалося по всій навколишній рівнині.
Елена, випроставшись, сказала:
– Ходімо. Уже шоста година. Де тут можна випити води?
Вони рушили через міст до римської таверни. Кілька візників розпрягали коней, гучно обсипаючи один одного лайкою. Призахідне сонце яскраво
Святилище Мадонни Божественного Кохання поблизу Рима.
Палац родини Барберіні на однойменній площі у східній частині Рима. Зразок бароково-маньєристичного стилю, серед архітекторів були зокрема генії-суперники Франческо Борроміні та Лоренцо Берніні. Тут знаходиться нині Національна галерея старовинного мистецтва.
Мешканці Чочарії – місцевість у провінції Лаціо. Назва походить від специфічного взуття мешканців – чоча (ciociа). З місцевістю пов’язаний знаменитий фільм «Чочара» («La Ciociara») Вітторіо Де Сіки та Чезаре Дзаваттіні за новелою Альберто Моравіа з Софі Лорен у головній ролі, в якому розповідається про трагічну долю жінок, матері та дочки, під час Другої світової війни.