Пасербки восьмої заповіді. Генри Лайон Олди
ви вже знаєте моє ім’я, а я вашого – ні.
– Джозеф Волож, – Джош злегка уклонився. Він і сам не знав, чому назвався своїм справжнім ім’ям.
– Джозеф? І ви певні, що ваша мама називала вас саме так?
– Ну, взагалі-то мама звала мене Юшкою… Юзефом. Але це було так давно…
– О, то пан є-сте-м поляк? – вимовила Марта співучою говіркою й не здивувалася, коли почула у відповідь:
– О, то пані теж полька?!
– Пані гуралька, – й обоє охоче перейшли на рідну мову.
– І що ж пані Марта мені ще порадить? – поцікавився Джозеф. З усього видно, дівчина не збиралася кликати на допомогу, і в Джоша з’явилася надія, що він зуміє виплутатися з цього дурного становища.
«А вона, до речі, нічого собі. І не боїться зовсім», – відзначив він мимохідь.
– Думаю, вас цікавить щось досить коштовне й не занадто велике, щоб його непомітно можна було винести, – зі знанням справи висловила припущення Марта (саме цим правилом, засвоєним від названого батька, вона сама звичайно керувалася, забираючись у схованки чужих душ).
– Ви міркуєте напрочуд тверезо. І ви знову маєте рацію, – Джозеф був трохи збитий з пантелику, але поки ця дивна бесіда нічим йому не загрожувала і навіть складалася дуже вдало; утім, Джош ще й сам боявся в це вірити.
– Що б то вам запропонувати, милостивий пане? – Марта потішалася, розмовляючи з Джозефом, як продавець антикварної крамниці, який допомагає покупцю вибрати потрібну річ, і нишком спостерігала за симпатичним молодим злодієм. «А якщо спробувати працювати з отаким у парі?» – майнула шалена думка, але Марта відразу прогнала її геть.
– Ці італійські дрібнички, звісно, дуже гарні й коштують як добрий маєток, але ви наврядчи зможете їх продати; крім того, я до них так звикла… Може, оце? – і вона показала достоту отетерілому Джозефові незграбно-розкішну вазу середніх розмірів, що масляно сяйнула в місячному світлі, коли Марта взяла її з підставки. – Такий несмак! Зате чисте золото.
– І ви… пропонуєте мені її взяти? – сторопів Джош.
– А хіба ви не за цим сюди прийшли? – Марта вже твердо вирішила дозволити Джозефові-Юзефові піти звідси зі здобиччю, а заодно насолити баронові, котрий недавно нахабно залицявся до неї під час відсутності дружини. Зрозуміло, барон умить забув про свої наміри, але неприємний осад у Мартиній душі залишився. Липуча противна осуга – так буває завжди, коли вимушено привласниш якусь гидоту… Чому б і не дозволити собі маленьку помсту?
– Що ж ви стоїте як стовп? – Марта здивовано насупилася. – Беріть те, за чим прийшли, і йдіть. Я не здійматиму галасу.
– Але чому?!
– А от «чому» – це вам знати зовсім необов’язково, – прорекла дівчина, ступила крок назустріч Джозефові й віддала йому вазу.
Джош-Мовчун машинально взяв простягнену річ, їхні руки на мить стикнулися. Злодія пройняв озноб, у нього вперше в житті засвербіли очі – і він знову закляк, тримаючи в руці вазу й здивовано дивлячись на Марту, немов намагаючись щось пригадати.
– Беріть