Пасербки восьмої заповіді. Генри Лайон Олди
розв’язав принесений гаман, і на стіл потекли жовті блискучі кружечки.
– Непогано, – оцінив Джош, із професійною спритністю вивуджуючи з купи монет великий рубін. – Місяць гуляти можна.
– А ти хлопець теж не промах, – визнав Грижа, шанобливо погладжуючи бокасту вазу. – Не думав, не думав… По-моєму, одне одного варте.
Можливо, ваза коштувала більше, ніж видобуток Грижі, але в Джозефа був чудовий настрій, і він не хотів сперечатися.
– То що, нічия?
– Мабуть, що так! – Арчибальд Шварц, уславлений домушник, першим подав Джозефові руку.
– А тепер – усіх пригощаю! – гукнув він, коли відгули привітання приятелів, і їх із Джошем перестали обіймати та ляскати по спинах.
– МИ пригощаємо! – підняв догори палець Джош.
Грижа схвально кивнув.
Займався світанок, коли Джозеф непевною ходою повертався до себе. У голові добряче шуміло, перед очима плавали сп’янілі фізіономії, пики горілчаних братів, Арчибальд, який присягався вічно дружити, розкидані по столі порожні глечики та миски, у вухах пронизливо верещала шинкарська скрипка… Погуляли на славу! Він довів цим віденським самохвалам, чого вартий справжній майстер! Тепер…
Що «тепер», Джош відразу забув – таке воно було неважливе. Важливо було добратися до помешкання, що він винаймав, упасти на ліжко і заснути. Джозефові смертельно хотілося спати. Він уже майже спав, марно намагаючись попасти ключем у замок, і тільки якийсь спогад усе ще не давав спокою, усе ще проривався в плутані думки. Коли триклятий замок нарешті клацнув, Джошеві раптом пощастило схопити за хвіст цей вислизаючий спогад.
Марта!
Струнка дівоча постать у хвилях місячного світла.
Марта!..
Загадкова компаньйонка баронеси Айсендорф.
Та, котра всупереч будь-якій логіці не тільки не здійняла тривоги, але ще й допомогла йому – злодієві.
Марта…
З цією думкою Джош і заснув.
Вони зустрілися через тиждень, в опері.
Це сталося, здається, випадково, але ні Джозеф, ні Марта не вірили у випадковості; утім, не вірили вони й у Провидіння.
Вони просто зустрілися.
– Як ваш заклад, пане Джозеф?
– Дякую, пані Марто, все вийшло якнайкраще. У нас із Арчибальдом склалася нічия, і тепер він у мені душі не чує.
Розмовляли рідною підгальскою говіркою, тому могли не побоюватися стороннього вуха.
– І що, ви тепер працюєте разом?
– О ні! – розреготався Джозеф, уявивши себе в ролі напарника Грижі. – Все-таки в мене інший підхід до… роботи. Ось, – і він якимсь невловимим жестом, спритний штукар, витяг звідкись (Марті здалося, що прямо з повітря) гаптований золотом гаманець, продемонстрував його Марті й недбало кинув на підлогу.
– Пробачте, пане, то не ви впустили?
Літній сивочолий бюргер не знав, як і дякувати, а Марта ледь стримувала регіт.
– Та ви просто віртуоз, пане Джозеф!
– Дякую за комплімент, пані Марто, але не варто про це…
– Ну