Сердечна терапія. Міла Іванцова
може, ми б могли…» Хоч і були вони ледь знайомі, не товаришували, не спілкувалися, хіба що бачилися на спільних наукових заходах їхніх факультетів.
А вже за два місяці, влітку, вони одружилися. Чому? Хто відає? Через багато років не могли відповісти на це питання ні він, спантеличений таким несподіваним щастям, ні вона, бо з усіх її шанувальників Ігор Соломатін був найнепримітнішим, скромним, стриманим, розумним і… з перспективами в науці.
І от через тридцять із гаком років зринає з небуття Тарчинський, схожий на себе-колишнього хіба що зростом та бісиками в очах, й упевнено бере її за лікоть. Гранатово-прозора рідина тремтить у її бокалі, за десять хвилин вони втікають із тієї виставки, всідаються в тихому куточку затишного ресторанчика і не можуть наговоритися до півночі.
– Що ти робиш у житті, Тоню?
– Я? Я − пані професорова. Живу за чоловіковою спиною. Нічого такого власного не роблю. Значущого. Збираю вершки, які збивала багато років. Всім задоволена, − всміхнулася Антоніна.
– Не вірю. Не вірю! Щоб така жінка, як ти, сиділа куркою при чоловікові і не мала власного життя!..
Антоніна багатозначно посміхнулась, і співрозмовник мав здогадатися, що цікавості в її житті не бракує, але то не для розмов. Направду ж це питання заскочило її зненацька. «Що ти робиш у житті, Тоню?..» А що вона направду робить у цьому житті? Їздить на іномарці. Шопінгує − то сама, то зі знайомими. Буває у перукарні − зачіска, манікюр. Інколи в театр чи на концерт. Часом син приходить на обід чи вони з Ігорем кудись виходять повечеряти. Та й то зрідка.
«Що ти робиш у житті, Тоню?..» Невже треба було зустріти Романа, щоб нарешті поставити собі це питання? Нічого вона не робить. Принаймні такого, про що можна було б розказати чи що показати. Проживає день за днем, ніби відкидаючи щодня пальцем продірявлений дерев’яний пряничок на дротині старої рахівниці. Дурне і порожнє життя. Останнім часом наповнене гіркими ревнощами до Соні Тютюнникової, юної нахаби в білому фартушку…
10
Яна повернулася додому після довгого дня. Спочатку вона провела два заняття з рукоділля − робила з жінками новорічні подарунки для дітей і подруг. Рукотворні речі все більше набувають популярності, і називають їх уже на закордонний фасон − «хенд-мейд». М’які іграшки − модні тепер ведмедики Тедді, прикраси з бісеру та валяної вовни, зроблені власними руками, єдині та неповторні, а не штамповані десь на фабриці, дійсно несуть у собі теплоту рук та душі майстрині. Тим більше, коли вони зроблені не на продаж, а прицільно для якоїсь людини з урахуванням її смаків, уподобань, або й кольору очей.
Цей процес, із одного боку, розбурхував творчу уяву, підіймав тонус, змінював самовідчуття майстринь, а з іншого − заспокоював їх, і в Яни не було сумніву, що це мало не найкраща психотерапія. Арт-терапія.
Після занять приходила «пацієнтка», котра відвідувала Яну вже не вперше, адже ситуація в її родині зависла, вирішення проблеми з чоловіком затяглося,