Сердечна терапія. Міла Іванцова
Доти, поки не усвідомиш себе за кермом власного життя.
«Пацієнтка» таки не витримала. Вона виговорювалася, відповідала на Янині нечисленні питання, якими та непомітно скеровувала монолог відвідувачки, але зрештою поставила питання руба: «То що ж мені робити?!»
Ось цього Яна завжди боялася. Точніше, не хотіла. Свідомо відмежовувалася від порад та нав’язування своїх міркувань. І вона знову використала свій фірмовий хід, просто спитала:
– А що б ви самі собі порадили?
Пауза видалася надто довгою, якісь думки роїлися в голові бідахи, але вголос вона промовила одне:
– Можна, я ще прийду до вас за тиждень?
– Можна, − відповіла Яна, але глянула на календарна стіні і похопилася: − Але ж за тиждень Новий рік! і я їду на свята в Карпати.
– Шкода… − тихо видихнула жінка. − Я без вас пропаду…
– Але ж я вам не Бог… Давайте ви тим часом спробуєте записати якось свої думки з цього приводу, ніби від третьої особи? Ніби то я вам щось раджу, наприклад. Я чи хтось інший. Дермі Мур. Скарлет О’Хара. Хтось, кому б ви довірили свою історію. Як вам така ідея?
– Але ж чоловік… Раптом прочитає?
– А ви англійською напишіть, − усміхнулася Яна, яка знала, що з грошима у чоловіка «пацієнтки» непогано, а от із освітою не дуже.
І раптом жінка полегшено розсміялася, чого за п’ять зустрічей жодного разу не траплялося, аж Яна стривожилася, чи все у неї гаразд із головою.
– Англійською?! − продовжувала сміятися відвідувачка. − Поради собі самій − англійською?! Від Демі Мур?!
– А чому ні? − стримувала своє здивування Яна.
– Та без проблем! А ще я можу і французькою, і польською! − видихнула вона і подивилась на Яну зовсім іншими очима, ніби з них упала полуда рабства та розпачу. − Їдьте відпочивайте! Я вам цілий роман напишу! Ще й з малюнками! Я чемна дівчинка, добре вихована та з хорошою освітою. Будуть вам поради!
– Власне, то мали бути ніби поради вам, − усміхнулась Яна.
– Ну… вже не знаю, що б мені хто міг порадити, але ідея зробити з цього книжку з малюнками − це супер! Ви геній, Яночко! Написати, виписати все це сміття, розмалювати, а потім − спалити до біса, і все. Чи подарувати йому! − рубонула вона ребром долоні повітря.
Яна сиділа мовчки й усміхалася. Так уже не раз траплялося в її «підпільній практиці» − людина оживала. І майже щоразу несподівано, адже кожен проходить власний шлях до самоочищення, кожен сам ставить собі латки. Хіба що чиясь мудра, практично мовчазна присутність поруч у невідомий спосіб стає якоюсь терапією для продірявленої життям душі.
Яна вечеряла на кухні і не стримувала усмішку, пригадуючи свій сьогоднішній день. Маленький телевізор на невеличкому холодильнику бубонів якісь передноворічні новини та досхочу годував глядачів рекламою, але Яна не дослухалася. Вона відсунула тарілку та кухоль убік, влаштувала на кухонному столі ноутбук, перевірила пошту, яка сьогодні не принесла нічого,