Сердечна терапія. Міла Іванцова
нездатна піклуватися про дитину, буде мене вчити життя. Це ваша колега, Яно? І я мушу це вислуховувати?! − все ж таки реагує Антоніна.
– Ні, ви не кривіть губи, дамочко, дитина не в інтернаті, де починають свій проблемний шлях знедолені діти сумнівних батьків. Вона в республіканській балетній школі-інтернаті, що одна така є в столиці, і приймає на навчання особливо обдарованих дітей.
Вираз обличчя Антоніни з презирливо-незадоволеного змінюється на скептично-зацікавлений, а «гостя» продовжує:
– Ми переїхали з чоловіком і Стасею до Києва, щоб віддати малу в омріяну спеціалізовану балетну школу, але тут напоролися на авантюрну будівельну компанію. Вклали всі гроші, отримані за нашу квартиру вдома, в однокімнатну в новобудові, яка тепер так і залишиться на рівні котловану. Ми думали дочекатися здачі будинку, перечекати рік-два на квартирі − не ледачі, грошей би заробили, у столиці важко померти з голоду, лишень не лінуйся! Але ця історія з будівельною компанією геть підкосила чоловіка. Він почав лікувати депресію горілкою, однак не закінчив − одного вечора потрапив під колеса маршрутки…
Жінка стояла, засунувши руки в кишені білого халата, і говорила вже не гнівно, а навдивовижу спокійно, здалеку дивлячись у нічне вікно.
Антоніна по останніх словах прикрила рота долонею і завмерла, а Яна дужче закуталася у свою шаль і притулилася плечем до стіни.
– Залишившись без чоловіка, без даху над головою, з дитиною, яку тільки-но влаштували в балетну школу, я ж мала всі шанси заскиглити, спитися, просто зламатися, так чи не так? Жити ніде, вертатися нікуди, чоловік знайшов для себе легкий вихід, прости його, Господи… Кому ми потрібні? Мабуть, лише відповідальність за дитину, яка й так настраждалася на початку свого життя, втримала мене. І замість того, щоб скиглити та скаржитися, битися головою об стінку, я заприсяглася вижити, вистояти, довести, що я можу, і допомогти дитині не зневіритися, а йти вперед шляхом, який ми колись обрали на сімейній нараді.
Жінка замовкла, ще якусь мить дивилася у вікно, потім глянула на Яну й озирнулася на Антоніну. В її очах промайнуло розгублене здивування: невже вона дійсно все це розповіла геть незнайомим жінкам, та ще й наче наводила себе як приклад?.. Вона раптом знітилася й гіркувато посміхнулася:
– Ви не ображайтесь, будь ласка. І не думайте, що це я себе нахвалюю. Пробачте, що так увірвалася. Я зайшла тихенько з коридору перевдягнутися, там є ще одні двері. Зазвичай у цей час тут уже нікого немає, тай заслухалась вашим монологом, надто вже ви голосно скаржились на життя. Але, як казала моя бабця, не бачили ви смаженого вовка! Навіть я думаю, що нам із донькою не гірше за всіх, принаймні при здоров’ї, а хіба мало людей лежить по лікарнях без надії вижити? Ото ж… Звісно, і вам не позаздриш, можна поспівчувати, але, як кажуть, «кому суп рідкий, а кому перли дрібнуваті», пробачте вже… Піду я, в мене ще роботи й роботи. Вибачте. Вирвалось. Власне, у мене теж друзів тут немає, нема з ким… та то таке, − жінка махнула рукою і рушила до виходу.
– Та хоч скажіть,