Сердечна терапія. Міла Іванцова
дякую вам, − усміхнулася Олександра. Вона накинула ремінець сумки на плече, обійняла Стасю, захищаючи її від зустрічних перехожих, і рушила слідом за лікарем вулицею вгору.
Раптом від кінцевої зупинки, де висаджують пасажирів тролейбуси та маршрутки, що спустилися від Софійського собору на Майдан, до них навперейми кинулася дивна пара − струнка дівчина з мікрофоном та високий хлопець із камерою на плечі.
– Перепрошую! Скажіть, будь ласка, що для вас є щастя? − енергійно прощебетала дівчина до Олександри.
Жінка спантеличено завмерла, потім озирнулася на Стасю, яка все ще притримувала одну руку другою, на Вадима, і знітилася.
– Ну, кількома словами. Ось, наприклад, − дівчина повела рукою, вказуючи на лікаря та Стасю, − ви виглядаєте дуже гармонійною родиною.
Стася пхикнула, а Олександра знітилася ще більше, і щоки її спалахнули. Вадим зробив крок до мікрофона і сказав:
– Щастя − це коли всі живі та здорові, а ще − здатні один одного зрозуміти. Вибачте, ми дуже поспішаємо. Хай щастить!
Він усміхнувся дівчині і махнув рукою оператору, щоб закінчував зйомку.
Всі троє рушили Софіївською вулицею вгору шукати машину лікаря.
– Дякую, − тихо промовила Олександра і на ходу обійняла й притисла до себе Стасю.
5
Яна таки злягла. Вона хворіла нечасто і не любила цих «періодів занепаду», коли і фізично, і морально почуваєшся пересортицею, нездатною ні щось робити у звичному режимі, ні бадьоро та креативно мислити. Тільки й сил, що то жаліти саму себе, то сердитися, що так «втрапила». Хоча, здавалося б, можна нікуди не поспішати, ніжитися в ліжку, читати книжки, пити чай, не вимагати від себе ладу в хаті та справах − легалізований релакс. Але якби ж то при цьому ніс дихав, горло не боліло, кашель не шматував бронхи, голова не гула від кожного звуку, не нили очі від світла та найменшого напруження…
«Отак увійшла в зиму, − думала про себе Яна, лежачи із заплющеними очима у светрі під двома ковдрами. − Але, може, воно й на краще? Наче вакцинація… Можливо, більше не хворітиму…»
Першої ночі з високою температурою їй марилося щось дивне й страшне. Якісь невідомі люди, меблі, що самі розгулювали квартирою, наче в мультику за віршиком Чуковського «Мийдодір». Кривонога тумбочка вихляла вузьким коридором, а нова пацієнтка Антоніна гнівно кидала в неї каструлі. Потім змінилася мізансцена, Яна побачила засніжений двір, руїни якогось будинку, на них танцювала маленька балерина, наче зі старовинної музичної шкатулки. Раптом уламки посунулися, балерина зойкнула і впала, Яна з жахом прокинулася, − спітніла, заплутана у простирадлі, − і не відразу зрозуміла, хто вона, де і що відбувається.
Коли хвороба почала потроху відступати, Яні вже не лежалося. Вона сідала у ліжку, вмостивши на колінах ноутбук, відписувала відповіді на листи своїх далеких чи близьких знайомих, читала різні цікавинки в Інтернеті, занотовувала дещо з власних думок та спостережень. Не йшли з голови події останнього робочого дня − й Антонінина сповідь, і раптова поява Олександри з її сумною,