Карби і скарби. Посвіт карпатського світу. Мирослав Дочинець
не перелюбствуй, бо се й Господу мерзко, і людям. І самому тобі на велику шкоду».
«А зуби чим чистите, що такі здорові?»
«Нігда нічим не чистив. Лише полощу їх двічі на день. Удосвіта паленкою з дичок, а увечері – ропою. Дуже добре зубам, та й кров гріє».
«Що вам помогло, дідку, зберегти силу в тілі?»
«Споришевий пішник».
«Що?»
«Видиш, який у мене дараб? Уздовж, аж до грабового кадуба, перетинає його пішничок-знаємничок, порослий споришем. Кожного рана босий ходжу ним по воду. У літі підошви обпікає студена роса, зимою – сніг. Пройдуся, низько вклонюся землі, сонцю, деревам – і на цілий день дістану від них благословення».
Ішли ми в гору тим пішником. Дідо легкий як перо, трава під ним не гнеться. Став, усміхаючись до себе, бережно відсунув ногою вбік слимачка, зняв павутину з галузини, скрутив і поклав під язик. І далі залопотів голими п’ятами. Живий, як рибка, веселий, як ластівка, гордий, як скала.
Я не стрічав серед тих людей огрядних, товстих. Та й тяжко уявити лісоруба чи косаря, обтяженого жиром. Сі люди живуть природним і простим ходом, як лиш і можна жити серед заліснених гір. Устають із сонцем і лягають із зорями. День починають і звершують молитвою. З великим пошанівком ставляться в родині до старших. З панами й владою в мирі, справно платять податі, добре служать у війську. Злагоджено й розумно провадять громадські орудки. Люди відкриті, добросерді, скорі на фіґлю. Дуже люблять співати.
Коли собі заспіваю, а дале заплачу,
Літа мої молоденькі, як вас дармо трачу.
Літа мої молоденькі, молоді, молоді,
Та так мені марно йдете, як листок по воді.
Ой, мені молодому ні пере, ні золить,
На моїй ся головині лиш біда мозолить.
Закувала зозулиця на дубовім мості,
Літа мої молоденькі, ходіть до ня в гості.
Добрий місяць міряв я свої прагнення з клопотами сих малих людей, що духовним зростом були вищі за кичери, а настирливістю твердіші за буки. Вони удачливі, тут їхній придомок, а я й далі стелюся припутником коло чужих доріг.
Дзвонило на утреню, коли я збирався, – і з серця виснувалася павутина світлого жалю й зачепилася за шпичасту дзвіницю. Аби покликати мене перегодом сюди знову. Кочіш запрягав коней, і, поки я виносився, діти, як мишва в скрині, шупурдали на возі. Тепер ще вони ціковбанять по-русинськи, а через десяток-другий літ говоритимуть по-румунськи, з гіркотою здогадувався я.
Банат… Відбатований кусень моєї батьківщини. Прищепа, що прижилася на чужорідному стовпі.
Яворове косовище
Раннього літа ми з дідом ладили яворові косовища. Належало вибрати в лісі гінкого молодого явора. А наперед Іллі піти до церкви й покласти воскову свічку пророку-громовладцю. Помолитися за лад на ґаздівстві, за спіх у роботі, за вдале ремеслування. Удома ввечері язик за зубами