Карби і скарби. Посвіт карпатського світу. Мирослав Дочинець
чотирма лабами. Віз загримів крем’яницею, як залізне відро. Підскакуючи на купинах, ми розсікали вітер. Лише винничні ряди мелькали обабоки. Буря доганяла нас. Блискавка репіжила по ближньому грабнику. Жменями шроту вдарили в плечі перші краплі. І чорні краплини перепуджених очей блиснули коло мого плеча. Як я хотів їх висушити губами, випити з них страх!
Тверда колія перейшла в стрімке глинище. Возом носило, як саньми на снігу. З неба періщило студеними батогами. Червлені потоки зашуміли під колесами. Терка вхопила мене за стан, залящала у вухо: «Треба путати коней!»
Я й сам розумів, що треба, але якщо їх тепер нагло здержати, віз покалічить їм ноги і сам зірветься в бердо. Я пам’ятав дідову науку: коні – розумна худоба; коли не знаєш, як правити, дай їм волю, й вони самі вивезуть.
Коні, косуючи кривавими очима, пороли копитами путь, аби віз не розметало. Я мусив їм помогти, та як?! Ухопив вила й запхав держално у спиці. Віз якийсь час сунувся на самих дугах, та колесо вломило й перемололо древко вил. Ми далі летіли в темну від дощу бездну. Терка обхопила мене обручем. Вільною рукою я витеребив у соломі ланц. Засилив один кінець за бортовий стовпець, а другий жбурив межи спиці. Колесо затріщало і завмерло, а віз верло вбік і обернуло поперек дороги. Коні з утоми й страху впали на коліна. Я скочив з воза й рудиною поміг їм піднятися й зійти в ярок, у зарості черемхи. Тоді видер зі споду віхоть сухої соломи й постелив під возом. Терка на се позирала страченими очима. Я зняв її з воза й поклав на устілку.
Дощові перлинки тріпотіли на її бровах і в пушку над губою. Я знімав їх перстом, не знав, чим витерти її мокрий блідий вид. Дрижма дрижало її обтулене мокрою полотниною тіло, з пипкатими цицями, западиною на пупі і твердим горбиком нижче живота. Чим я міг її зігріти? Притис до себе, утопив у собі, обхопивши долонями гостренькі крильцята лопаток. І губи її солодким опіком припечатали мої очі. Десь навісно гримотіло, та я не чув того, бо серце в грудях гриміло дужче.
Я злизував з її личка дощову свіжість, хапав ротом гарячінь її дихання, м’якшив губами твердість її сосків, схожих на нестиглі плоди яперки. І сам нездержанно твердів у млосній дрожі.
«Будеш моєю?»
«А чи ти сліпий, не видиш?»
«Ти багата, мені не рівня».
«А ти вчений, мені не наречений».
«Ти файна, як перша фіялка».
«А ти розумний, як попова шапка».
«Що з того?»
«Краса до вінця, а розум до кінця».
«Ти майстрова одиначка, а я безрідний копилець».
«Ти панської крови, усі то видять. Від рівного дерева рівна й тінь».
«Я твоя тінь. Відколи ті черешеньки промкнув, ходжу твоїм слідом».
«А я літаю, як оте синє перце. Серцем літаю під синє небо».
«А моє серце вколола терньом своїх очей. Навіки вколола».
«Кедь уколола, то й погою, милий».
«Як, солодка?»
«А так!» – упивалася губами в мій рот, гейби хотіла виссати з мене весь