Карби і скарби. Посвіт карпатського світу. Мирослав Дочинець
з битої дороги, і гугнява «песнічка» жандарма на сторожі під тюрмою. Світ жив, галайкали діти, цвірконіли птиці. Та знову запала ніч, темінна, липка, напарена близькими старицями ріки. Лише комарі й подзвін моїх кайданів будив мертвотну тишу. Нараз я й не вчув, що поряд дзенькнуло инше залізо. Місяць, як медова диня, стояв у прорізі вікна. Я побачив залізного павука, що вчепився в штаби вікна, і від нього, як павутина, тягся на вулицю шнур. Тихо заіржав кінь.
«Цурік, Пішто! Ді, здихляку! Ану ді!» – глотив на вулиці сердитий голос. Решітка знадвору видулася і вирвалася з клинців. У пройму влізла чорна голова: «Уставай, каранику! Доста гнити».
Я став на підвіконня й скочив у порошану траву, що ще не встигла спити роси. Збоку, без шапки, непорушно сидів оглушений вартівник-жандарм. Мене штовхнули у воза, і колеса заскрипіли ріновищем.
Люди у возі їхали мовчки, як неживі тіні. На другому селі двоє зіскочили на землю й розтанули в сутіні. Нас лишилося троє. Дорога забирала все вгору. Волога свіжість із лісових верхів обтяжувала одежу, глицями шпінкала відкрите тіло. На якомусь дворі ми лишили коня й рушили пішки мокрою отавою. Скоро затріщав потік. Хлопи поклали ґвери, напилися з рук. Старший підсвітив сіркачем мою твар. Його жовтуваті зуби під закрученими вусами. Владно притяг мої руки до пня й двома замахами топірця розсік ланцок.
«Чи знаєш, хто я?» – запитав, позіхаючи.
«Шугай», – несміло виповів я.
Він хихикнув: «Чув про мене?»
«Хто не чув».
«Добре кажеш. Боїшся мене?»
«Не знаю. Нащо я тобі?»
«І я ще сього не знаю», – знову хихикнув. Силувано, не по-доброму.
Далі ми йшли без слова. За годину стали, під ногами хруснуло паліччя. Збоку бовванів стрішок з настеленим сіном. Шугай витягнув пляшку з кукурудзяною гичкою, смачно глитнув.
«А тепер – спати, братове», – зморено видихнув і заліз під овечу кожушину.
Пробудився я голодний, як крадений кінь. Тріщала суха ламань у ватрі й десь на Менчилі трубів олень. А може, то голосила вівчарська трембіта. У казані над вогнем моркотіло вариво.
«Дим тягне долом, – сказав Шугай, – буде дощ. Юро, принеси мнясо з потоку».
Буцматий дітвак років чотирнадцяти, його брат, відсунув валун і витяг з крижаної води баранячу лабу. Старший Шугай курив тонку піпу зі срібною покришечкою. Я крадькома поглядав на нього, таячи розчарування.
З людських поголосів і страхів жандармських поставав витязь, що міг на плечах винести вола в полонину, бив ворону на льоту, а сам був заворожений від кулі. Коли в нього поціляли, то на очі являлося опудало, а не живий челядник. По сім ножів у нього стирчало з кожного ока – так його малювали ті, хто стрічав. Міг паном убратися й пити з нотаром у ресторації, міг по базару ходити в жіночому сукмані зі скляним монистом. Мав на чоботах оленячі копита, аби сліди ховати. Половинив багаті скотарські стани, роздаючи маржину худобним людям. Тряс лихварів, розбивав жидівські бовти й корчми,