Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник
Але! лучче всього послухаймо, як i об чiм вони собi будуть розмовляти, то тогдi усе знатимемо. Та ще ж i те знайте, що пан Пiстряк суть писар: дванадцять год учився у дяка в школi: у год вчистив граматику, два годи вчив часловець, пiвчварта[10] года сидiв над псалтирем i з молитвами зовсiм вивчив, та пiвп’ята[11] года вчився писати, а цiлiсiнький год вчився на щотах; а промеж тим, ходячи на крилас, поняв гласи, i єрмолойнi догматики, i Сковородинi херувимськi, туди ж за дяком i пiддячим окселентує[12] i Павла чтенiє, коли небагацько закладок, утне на всю церкву голосно; а вже на рiчах так бойкий, що як розговориться-розговориться, та усе не попросту, усе з писання, так i наш отець Костянтин, даром що до синтаксису ходив, слуха його, слуха, та здвигне плечима, та й вiдiйде вiд нього, кажучи: «Хто тебе, чоловiче, зна, що ти там говориш!» Оттакий-то був у нас у Конотопi писар, отсей Прокiп Ригорович Пiстряк; та як стане вiн з паном сотником Забрьохою розмовляти, так ви тiльки слухайте, а вже чи второпаєте що, не знаю, бо вiн у нас чоловiк з ученою головою, говоре так, що i з десятьма простими головами не розжуєш.
Отже-то, як пан сотник бачить, що пан писар не влiзе у його свiтлицю за тою довгою хворостиною, та й пита:
– Та що то ви, пане писарю, якого чорта до мене в свiтлицю прете?
– Та се, добродiю, лепорт[13] об сотеннiм народочисленiї, в наличностi предстоящих по мановенiю вашому, та – бодай вiн сокрушився в прах i пепел! – невмiстим єсть в чертог ваш. Подобаєть або стiну протяти, або стелю пiдняти, бо не влiзу до вашої вельможностi! – сказав Пiстряк та й почав знову возитись з тою хворостиною.
– Що ж то за лепорт такий довгий? Хворостина ж йому, мабуть, замiсть хвоста, чи що?
– Хворостина сiя, хоча єсть i хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на нiй вмiстилище душ козацьких прехваброї сотнi Конотопської, за ненахожденiєм писательного существа i трепетанiєм десницi i купно шуйцi. – Оттак вiдсипав наш Пiстряк.
– Та кажiть менi попросту, пане писарю! О, вже менi те письмо остило та опоганiло, що нiчого i не второпаю, що ви кажете-говорите. Тут i без вас нудьга узяла, i печiнки до серця, так i чую, як пiдступають, – сказав пан сотник та й схиливсь на руку, та трохи таки чи й не пустив слiзочок пари-другої.
– Горе менi, пане сотнику! – сказав Пiстряк, – мимошедшую седмицю глумляхся з молодицями по шиночкам здешної палестини i, вечеру сущу минув – шаго дне, бих неподвижен, аки клада, i нiм, аки риба морская. I се внезапная вiсть потрясе мою унутренную утробу, а паче i паче, єгда прочтох i уразумiх повелi-нiє милостивого начальства збиратися у поход аж до Чернiгова. Сiє, пане сотнику, пишуть, щадя душi наша, да не когда страх i трепет обуяєт нами i ми скорбнi падем на ложi наша i уснем в смерть; i того ради скритность умислиша, аки би у Чернiгов, а хто вiсть? Чи не дальш iще. О горе, горе! i паки реку: горе!
– О горе, горе Ригорович!
– О горе, горе, Уласович!
Оттак-то
Три з половиною.
Чотири з половиною.
Вторує, пiдспiвує.
Рапорт.