Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник
сотворити. Єгда поднесоша менi тресугуботреклятую пинхву, убо что єсм пiсля сього? Аки конь і меск! Тьфу! паче i обаче!
– Та яка ж там, пане писарю, пинхва! От тiльки що ти не второпав тiєї проклятої хворостини…
– Да погибнеть она з шумом в пещi огнепалящiй! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумленiє, мовчанiє учинити i не при громадi, аки лев рикающе, вознепщевати на м’я, но особ мене появше, повiдати було менi iстину, да не возсмiються надо мною нашi козаки i рекуть нинi: «Писар наш суть дурень, не вмiв розiбрати, що хворостина суть удобосокрушаємая». Адже я вам добре ще в свiтлицi повiдав: п’ян бих i не iзтрезвихся єще во оноє урем’я; i аще руцi мої дрожаша, аки древесно листвiє, то якова бисть глава зо всiми помишленiї? Бисть як треволненноє море. Того для подобало було вам, пане сотнику, всп’ять зря, покрити прегрiшення брата вашого; сирiч устами ко вуху повiдати йому, а не во все козацькоє услишанiє.
– Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я i сам бачу, що воно так є, – казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пiстряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщiй i каже: «Так, так воно є». От як i тепер пiдтакнув i, дивлячись йому в вiчi, побачив, що се Ригоровичу – як по губам вареником з маслом; от i став смiлiш з ним розговорювати i зашучувати, i каже: – Сiдай же, приятелю; якого-бо ти чорта там бiля порога маячиш, як той цуцик на вiрьовцi? Iди ж, iди; сiдай бiля мене; я буду обiдати, а ти тягни дулiвку. Пазько! А внеси лишень повну носатку дулiвки! – Вийшла Пазька з кiмнати i, переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокiп Ригорович думав-думав, далi став по хатi ходити i спiва собi пiд нiс псальму: «Склонiтеся, вiки, со чоловiки»; а далi як бризне шапку об землю, як здихне, та й пiдiйшов до пана Уласовича i, закручуючи уси, став йому казати:
– Єй, iстинно, не лгу. I да пожреть меня общая матер наша земля на соньмищi, аще збрешу хоч пiвслова. На довлiєть нi єдиному начальнику угобзення творити своїй деснiй руцi, сирiч писарю; понеже i поєлику: усяк чоловiк iмать главу, глава iмать розум, розум iмать волю, а сiя рекомая воля повелiваєть i десницею, i шуйцею, i усяким членом. Но сiє суть приклад i сицевоє розумiнiє: чоловiк – Конотопська сотня; глава – пан сотник; розум во главi – аз, мiзерний писар; аз iмiю волю, сирiч дарованiє, написати бумагу, так що неглi i сам полковий писар утне подобную. Аще лi убо чоловiк не повинується главi, уне їй єсть… такожде i глава розуму; во оноє урем’я iмать битi см’ятенiє i содроганiє; тако i здi; аще сотня не iмать повинутися пану сотнику, а сей вопреки iмать творити менi хуждшему i, що паче усього, не прикривати його незнанiй, но еще i глумитися? Оле! пощо я й на свiтi пребиваю?
Та, наговоривши такого, сiв на лавку i рукою пiдперся та й журиться. А Микитi Уласовичу його i жалко стало i каже йому:
– Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нiчогiсiнько, що отсе ти менi розказав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну i що воно менi зараз завадить, як хто з ним до мене пiдвернеться. Здiлай же дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори менi з письма, а кажи просто. Тут i так, не тобi кажучи, лихо та ще