Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник
i їй крiпко скубенти докучали.
Не вспiли вони добре оглядiтись, аж вже i Конотоп недалеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче… та плюсь! бiля Забрьошиних ворiт i впало… Пан Уласович як гепнув та аж не стямився i не вздрiв, як Явдоха з днищем щезла, i не вгледiв, хто з його хвiртки шморгнув, тiльки бачить, що Пазька когось проводжала.
– Чи се ви, паниченьку? – пита вона свого Уласовича. – Де се ви пропадали i досi… я отсе усе за вами журилася…
– Чого ж ти вийшла за ворота? – розпитував її пан сотник.
– Iз журби! – каже Пазька.
– А кого ж ти проводжала з двора?
– Та там… чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я…
– Бичок! до скотини! Гм! – ворчав собi пiд нiс пан Микита, уходячи у хату, та й звелiв засвiтити свiтло, бо у хатi було поночi.
Унесла Пазька свiтло… дивиться пан Забрьоха, що на столi недоїдею вареники, i двi ложки, i двi тарiлки, i носатка, вже порожня, а дулiвки катма!. Поморщивсь, закопилив губу та поворчавши: «Бичок… до скотини!» та й пiшов у свiтлицю, погасив свiтло та й бебехнув на лiжко, та подумавши: «Кат їх бери! в мене є тепер хорунжiвна!.» – та й захрiп на всю хату.
Смутна й невесела, прокинувшись, сидiла на лiжку панна хорунжiвна, Олена Йосиповна, у своїй хатi, у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. Сидить, позiха, очицi протира i сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що їй таке снилось i вiд чого їй так тяжко та нудно.
Аж ось де не узялась конотопська вiдьма, Явдоха Зубиха. Увiшедши у хату, й каже:
– Добридень тобi, панночко! Чого ти така смутна та невесела?
– Ох, бабусю! тепер я усе згадала!. Що се ти зо мною наробила?… – Так, охаючи, казала панна хорунжiвна.
– Але! мовчи та диш! – каже Явдоха. – На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. – Та, сеє кажучи, i почепила на шию, а в тiм капшуцi жаб’яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кiсточка, та Микитиного слiду трохи. Тiльки що се їй почепила, як панна Олена i повеселiшала, – як з води вийшла. Очицi так i палають, щоки зачервонiли, а сама i на лiжку не всидить, кинулась до Зубихи та аж плаче та просить:
– Тiтусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тiльки вiддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд i не знаю, як його зовуть. Вiддай, вiддай швидше мене за нього.
– Адже вiн тебе сватав, та ти йому пiднесла печеного гарбуза?
– Та то я була дурна та божевiльна… не розгледiла його добре, не розпиталася людей, не послухала братика… Тепер менi свiт не мил без нього!
– Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденкса? -
– Та то я була дурна та божевiльна! Вiд учорашнього дня i цур йому, i пек йому вiд мене; i не споминай про нього. Одно в мене на думцi, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб вiн мене взяв. – Та, сеє кажучи, беркиць з лiжка до нiг Зубишиних та й лежить, i плаче, i просить: – Зроби, тiтусю, щоб вiн мене узяв,