Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник
по стiнi. Один iде ув один бiк, а другий у другий: мац, мац! хап, хап! «Чи є, Ригорович?» – «Нiсть! iщезоша, яко дим». – «Ходiм дальш». Вп’ять пiшли. «Чи обрiли, пане Уласовичу?» – «Тьфу! Бодай вони зслизли! А вже й «достойно» дзвонять. А! морока та й годi!»
Облапають усю хату, зiйдуться вп’ять докупи… нема дверей, та й нема. Вп’ять розiйдуться; той по сонцю, а другий навпаки сонця… лапають… Зiйдуться. Нема! Вже б радi хоч би вiконце намацать, так i те кат його зна де дiлось. Аж плачуть обидва. Пан Уласович Микита сiв на долiвцi та давай уголос: «Вже досi i вутреня вiдiйшла, а мене панна хорунжiвна дожидалась-дожидалась та, може, вже i додому пiшла. Ой лелечко, лелечко!» А пан Пiстряк, знать, щось своє надумав; як став серед хати, розводить пальцями i тiльки що хотiв щось сказати, аж ось… брязь плямка! рип дверi!. шасть у хату Явдоха Зубиха, їх приятелька, конотопська вiдьма, що сама таку мару на них напустила i дверi вiд них сховала.
От i загомонiла на них:
– Чи ви подурiли, чи показилися? Якого гаспида ви тут робите? Чому не йдете вiнчатись? Але затого вийдуть з вутренi, i молода з дружками давно жде, а вони тут ханьки мнуть.
– Ох, тiтусю! – насилу промовив пан Забрьоха. – Тут зовсiм бiда.
– Смущенiє велiє учинися, – сказав Ригорович, спiдлоб’я приглядаючись на Зубиху. – Сiя двер, з ню же проiзведенiє сотворяєть увесь род чоловiчеський, бисть погибшая; i се паки обрiтеся, но како? не вiм!
– Розкажи ти, пане Микито, менi по-людськи, а його нiхто не второпа. Що тут з вами за привиденiє було? – так питала Явдоха, буцiмто i не знала нiчого.
– Тут таке було, – казав пан Забрьоха, – що як його i розказати. Хтось було дверi в нас вкрав! Вже ми їх лапали-лапали, обмацували-обмацували; прийшлось було пробi кричати, а ти тут i ввiйшла.
– Те-те-те! Знаю-знаю! – каже вiдьма. – Бач, суча донька, що було наробила? Та я її переспорю. Вона ще й не таке хоче з тобою зробити, та ти не потурай. Iди лише з боярином швидше до церкви та й бери свою дiвку. Не розглядай, чи вона Олена, чи не Олена, а тiльки бери ту, що стоїть на рундуку, бiля куни, та у руках червону макiвку держить. Гляди ж, не дуже вередуй, i на Олену, хоч її i побачиш де, не квапся: то буде не вона, а з макiвкою твоя. Бач, прибiгла з Києва дядина пана судденка Халявського, ще злiша мене, та не з так зна, як я. Вона перш в тебе дверi викрала, а тепер на панночку Олену наслала мару, буцiмто вона i слiпа, i крива, i чирякувата, i коростява, i буцiмто вона зовсiм не вона. Отже, ти не царамонься, щоб псяюха не посмiялася над нами. Вiнчайся смiливо; а як прийде вiд вiнця, так я усе злеє вiдверну i її, стару суку, прожену. Бiжiть же швидше. – Та, сеє кажучи, глянула на Ригоровича та й моргнула йому, а той кахикнув по-дякiвськй та й сказав сам собi: «Догадавсь!»
От нашi хлопцi, подякувавши Явдосi усяк за своє, мерщiй пiшли собi. Поки дiйшли до церкви, аж вже усi повиходили, тiльки самi попи зосталися, дещо прибираючи, та з людей дехто, то свiчечки мiняючи тощо. А пана Халявського з молодою та з поїздом i духу не зосталося. А Солоха стоїть собi на рундуку, бiля куни, макiвку у руках мне i жениха жде. Пан Микита