Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник
устав і одчинив батькові двері. Батько переступив поріг, заточився, поминув хатні двері та й пішов лапать стіни в темних сінях. Замість дверей він налапав драбину й звалив її, потрапив на діжку з водою, скинув кружок і шубовснув у воду обома руками.
Кайдашиха наносила повнісіньку діжку води. Вода через верх полилась додолу.
– Жінко! Де ти у вражого сина діла двері? – кричав Кайдаш. – Чи це я вліз у ставок? Покарала мене свята п’ятінка! Прийдеться пропасти.
Кайдашеві здавалось, що він іде через вузеньку греблю попід вербами і що він шубовснув з греблі у ставок.
– Хіба ж ти не бачиш, що ти в сінях, – сказала Кайдашиха.
– А може, це я згубив очі на греблі? Нічогісінько не бачу! Їй-богу, нічогісінько! А може, кум повидирав мені баньки з лоба, – говорив Кайдаш сам до себе, – оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому без очей?
Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полиці. Горщик полетів Кайдашеві на голову й гепнув об землю.
– Яка це іродова душа кидається горшками? Марусю! Та не кидайся-бо! При… присягаюсь, що вже більше не буду.
Кайдашиха схопилась із постелі, кинулась до печі й почала роздувати жар, притуливши до його суху тріску. Вогонь блиснув на всю хату і полився через одчинені двері в сіни.
– О! Кум вернув мені очі. Постривай же, лисий дідьку! Я тобі завтра… я тобі оддячу!
І з тими словами Кайдаш вліз у хату. Лице його було жовте, як віск. Рукава по лікті були мокрі, і з їх текла патьоками вода. На землі з’явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкидані й поплутані на всі лади.
– Побила мене лиха година та нещаслива! – загомоніла Кайдашиха. – Із чим же ти поїдеш завтра на ярмарок, коли пропив гроші? Треба солі, треба горшків, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Настає возовиця. Та треба дечого накупить ік весіллю. Адже ж думаєш женить сина.
– Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки гроші, та тобі не дам, – сказав Кайдаш, вдаривши рукою замість кишені по припічку. – Дулю візьмеш, а не гроші.
– От тепер, тату, вже не будете у воді потопати та од наглої смерті помирать, – обізвався з лави Карпо насмішкуватим голосом.
– А ти чого обзиваєшся? Матері твоїй сторч та й борщ! Спи отам, коли ліг, а то я тебе палицею зверху, – сказав Кайдаш, заточившись і впавши на лавку.
– І годі вже тобі! Ще мало того крику, – спиняла мати Карпа.
Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дістав головою до свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Він як упав, так і захріп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, і в хаті все стихло і втихомирилось. Тільки собаки надворі ще довго брехали, роздратовані криком та світлом у хаті в таку пізню добу.
Усі поснули в хаті, тільки Карпо довго не спав і все неначе бачив під зеленою яблунею свою мрію в червоних кісниках на голові та в червоному намисті з дукачем.
Другого дня, в суботу, на свято Паликопи, Кайдаш з жінкою поїхав на ярмарок, звелівши