Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник
тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите, щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи зі злістю. Сонце било на Мотрю косим промінням, освічувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кісник на голові та червоне намисто на шиї.
– Мотре! Чи дома твій батько та мати? – спитав Кайдашенко з-за воріт.
– Нема, поїхали на ярмарок. А тобі нащо?
– Так собі питаю, – сказав Карпо і помаленьку, не хапаючись, переліз через перелаз у двір.
– Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через наші перелази? Наші пороги для тебе дуже низькі, – сказала Мотря.
Карпо не зачіпав дівчат, не жартував з ними. Дівчата звали його гордим.
– Та хоч би й високі, то перескочимо. Здорова була, Мотре! – сказав Карпо, подаючи їй руку.
Мотря руки не подала і підставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од ліктя і здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двір.
– Оцього я вже не люблю! – крикнула Мотря.
– Мотре! Хто тобі купив оті червоні кісники?
– Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, – задріботіла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрібненьких зубів.
– Та покинь отого глиняника! – сказав Карпо і хотів однять од неї драного горшка.
Мотря сіпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землі.
– Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досі припічка не підвела, – сказала Мотря, але не пішла в хату підводить припічок, а почала мазать призьбу. Мотрі хотілось пожартувать з Карпом. Тільки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сів на призьбі.
– Ей, встань, бо я й тебе підведу червоною глиною: будеш ще рудіший, – сказала Мотря, махаючи віхтем коло самого Карпа.
– Мотре! Хто це тобі купив таке гарне намисто? – спитав Карпо.
– Та вже ж не ти, – сказала Мотря і знов махнула віхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далі.
– А якби я купив тобі намисто, щоб ти сказала?
– Не знаю, що б я сказала, – промовила Мотря.
Карпо одсунувся на самий край призьби; далі вже й призьби не було.
– Вставай, бо зіпхну! – крикнула Мотря.
– Ану пхни, чи подужаєш? – промовив Карпо й осміхнувся.
– Тікай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобі у вічі, – крикнула Мотря й замахнулась на Карпа віхтем. Червона глина бризнула трьома кров’яними крапельками на білу Карпову сорочку.
Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь із горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобіт, і зачепив п’ятою другого глиняника з білою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася біла стежка, неначе хто простелив од порога білий рушник.
– Чи ти здурів, чи ти збожеволів! – крикнула Мотря на ввесь двір. – Ой лишечко мені! Що ж оце буде, як мати надійдуть