Крила кольору хмар. Дара Корній
я мушу вирішити дилему: або добиратися додому в робочій уніформі, або ж сяк-так привести до ладу пошкоджене. Принаймні кофтинку. Грець уже з джинсами. Зрештою, минулого сезону була мода на схоже «неподобство» – дірка на дірці і діркою поганяє. М-да… Хай краще я виглядатиму жертвою моди, аніж вийду на вулицю в кросівках, міні-спідничці та напівпрозорій блузці. Бо то взагалі капець. Бабусі-ягусі, які чемно пильнують з ранку до пізньої ночі на лавочці під моїм будинком, розрив серця отримають і привід для пліток. І в побрехеньки, що я підпрацьовую вночі нянечкою у лікарні, більше не віритимуть. Потім хтось обережно про мою аморальну поведінку натякне тітці, а та мамі, і рознесеться новина, як туман яром… Узагалі-то мені до дупи всі ці суди-пересуди, але краще їх уникати, аніж на рівному місці нариватися.
Зітхаючи, дістаю голку та білу нитку, бо іншої просто немає. Роблю перший стібок на жовто-зеленій тканині.
– Тобі допомогти?
Від несподіванки вганяю голку в палець. Швиденько починаю зализувати рану, немов кішка.
– Ой, будь ласка, вибач, що налякала, – на щастя, Ірен обмежується лишень однією фразою, не починаючи перепитувати, чи мені не боляче, і запевняти, що вона зовсім не хотіла нічого такого.
Дівчина сідає напроти, на самісінький краєчок пластикового стільця, наче ладна щомиті підірватися на ноги та дременути куди подалі. Трохи насторожено слідкує за мною. Гарячково повертаюся до шитва, намагаючись підправити кривуватий стібок. Капець моїй кофтинці вже остаточно.
– Слухай, – урешті Ірен зважується заговорити про те, що її цікавить. – Слухай, Адо. Спасибі за… за все. Скажи, тобі сильно влетіло через мене, через те, що заступилася?
– Ну? Якого дідька тобі не однаково? – у мене заплуталася нитка, і я роздратовано відповідаю риторичним питанням на запитання. Це ображає Ірку. Тьху ти! Нащо я так? Вона ж мені геть нічого поганого не зробила.
Тож уриваю співрозмовницю, перш ніж вона встигає щось уїдливе відповісти.
– Ірен, Іро тобто, ти вибач. Це все шиття кляте. Я лише хотіла сказати, що не варто дякувати. Якби не хвороба Клари, то навряд чи б вийшло щось путнє з мого заступництва.
– Та нічого. Можна просто Іра. Ірен записано в паспорті, а для своїх – Іра, – вона ніяково всміхається. Уперше бачу її щиру усмішку. Не сценічну гримаску, що зображає радість, не рух губами, яким ввічливі люди підкріплюють деякі слова. Справжнісіньку усмішку, котра тріпоче, мов метелик, на її ледь бляклих без звичної помади вустах. Раптом розумію, що вона не просто гарненька. Ірен – красуня. Хай зараз вона в чужих завеликих колготах та пожмаканій і брудній джинсовій спідниці, без крихти макіяжу, із синцями під очима і потрісканими губами.
Зітхаю. Наче зашила. Мовчки, не надто переймаючись свідком, перевдягаюся у діряві джинси. Натягаю підреставровану кофтинку. М-да, якщо надумаю перекваліфікуватися у швачки, то цією працею не прогодуюся. Факт. Хоча… Я ж не до театру зібралася і не на побачення. Що ж, як немає кращого, то й це гаразд буде. Краєм ока слідкую за Ірен. Дівчина