Крила кольору хмар. Дара Корній
цінний матеріал, якщо вас вирішили отак використати! А ти що витріщилася, мала? – Це до мене. – Теж мені, принципова фея! Ірку я зрозуміти можу. Вона, крім виляння дупою під музику, анічогісінько не втне. А ти? Психолог недороблений, бляха-муха. Якби дуже-дуже захотіла, то давно б уже на місці плаксійки Соньки була. Так ні. Ми дуже благородні. Ми діємо за правилами, ми зачекаємо. О, бачиш, дочекалася! Нічим ти насправді не краща за мене.
Ну що за день? Стає гидко від безглуздості почутого. Дивлюся Ліні не в очі, а на перенісся. Фокус простісінький. Та з неї і такого стане. Слабачка ж.
– О, ні, Ліно, я краща за тебе. Бо без дозволу ніколи не лізу в душу. А ще вмію людей слухати. Саме людей. Чуєш, ЛЮДЕЙ! Перекладаю доступною остолопам мовою: нікого не цікавить, чому така нездара, як ти, заздрить іншим. Тебе спитали, задля якого зиску ти це зробила? Продалася тобто. На яку вигоду сподівалася?
Ліна криво посміхається і розтягує на обличчі щось подібне до посмішки. Але це не посмішка – це вишкір:
– Що, цікавить, мала, скільки ви оптом коштуєте?! Недорого.
Певно, як глянути збоку, ситуація досить дика. Замість гризні чи відвертої бійки (звісно, на це і розраховували?) розмова от-от перетвориться на зізнання. Може, і з повинною.
Продовжую свердлити Ліну поглядом:
– То не ми коштуємо недорого, то знайшли дурку, яка за копійки вплуталася в історію, від якої мудрі голови трималися б подалі. Тобі дали ціну, за яку ти згодилася продатися. Так? Так. І не заплатили. Та й по всьому.
Дивно, схоже, лише після моїх слів до Ліни доходить, наскільки все серйозно. Відчуваю певне задоволення. Не даю отямитися:
– Але ж справа навіть не в цьому, Ліно. Пра’? Хочеш, розповім, як усе було насправді? – Вигадую на льоту. Усе чистісінької води блеф. Дуже хотілося б, аби він не вдався. – Тебе втягнули у своєрідну фінансову піраміду. От тільки замість грошей тут іншим платять.
Ліна щось сердито гукає, та я не зважаю. Я таки влучила в яблучко.
– Що, найпростіша схема?! Допоможи їм отримати дві нові душі – і можеш забирати назад стару? Тобі її хоч пообіцяли почистити і попрасувати перед поверненням? Чи і так зійде, бо недовго користувалися і не така вона важлива та значуща?!
Певно, ми б таки зчепилися, мов дикі кішки. Надто безнадійний у Ліни вираз обличчя. Тільки от Ірен не вважає мої слова маячнею.
– Припини, Адо. Було б на кого сили витрачати… – з такою гіркою зневагою кидає вона, що стає ясно: шоу «Покарання зрадниці» не буде.
Здається, Ірен таки забагато знає як для випадкового свідка. Та мої трохи «фентезійні» розмисли чомусь спрацьовують, мов холодний душ.
Обходячи супротивницю широкою дугою, зупиняюся перед дверима. Рішуче стукаю. Тиша. За кілька секунд уже сердито гамселю в двері.
На порозі Антон.
Миттю оцінивши ситуацію, стиха лається. Здається, стурбований він щиро. Певно, справді не знав про жарти свого напарника. Ледь підштовхую його у потрібному напрямку.
– Забери цю-от. Узагалі-то я бридлива, але зараз вибирати не доводиться, згодиться будь-що.