Крила кольору хмар. Дара Корній
місці вийшла. А через тиждень я дізналася, що він трагічно загинув – випав із сьомого поверху дев’ятиповерхівки. Мо’, самогубство, а мо’, і допомогли.
– Так. Необов’язково, Іро. Ну, п’яним був та вирішив свіжим повітрям подихати, на балкон вийшов, голова закрутилася і…
– Атож. Тільки він того дня абсолютно тверезим був. Розтин показав. До того ж не страждав алергіями, не мав задишок, хронічних болячок чи вроджених патологій. А мешкав на другому поверсі в протилежному від місця пригоди кінці міста. І тут таке: випав із вікна сходової клітки зовсім чужого будинку посеред білого дня. До кого приходив, чому – так і не з’ясували. Свідків також не знайшли. Я після почутого відразу до церкви сходила, свічку за упокій раба Божого Сергія поставила, на парастас дала. Тоді до мене ще якась бабця причепилася. Лиха така, прикра. Ну, нема в мене довгої спідниці й хустини на голові, то що – і до церкви не заходити? Гірко, Адо. Бо все намарно… Пізніше мені сказали, що за самогубців молитися нема сенсу. Думаєш, правда?
– Думаю, брехня. Якщо молитися щиро, то обов’язково допоможе. Навіть найбільші грішники заслуговують на свічку. А Сергій і поготів, бо ж не потягнув за собою молоденьку дурепу, застерігав та оберігав її, скільки міг. І подужав поставити крапку сам. Цікаво, це ж яке завдання купівельників душ він не схотів виконувати?
– Думаєш, його вбили? – Ірен застигає з роззявленим ротом. Здогад і впевненість, що я кажу правду, бентежать її.
Ствердно киваю. Що тут додати? Навіть посеред найчорнішого пекла можна віднайти пломінь свічки, яку хтось за твою душу в церкві перед образами поставив.
Мовчимо якусь мить. Кожна думає про своє. І знову озивається Ірена. Вона, врешті, зрозуміла, що я та, кому можна «виговоритися»:
– Пам’ятаєш, Адко, ти колись казала, що влаштувалася до «Янгола» випадково, тобі назва клубу сподобалася?
Пам’ятаю, звісно. Знала б, що хтось серйозно сприйме, притримала б своє почуття гумору.
– Сміятися будеш, у мене майже та сама історія. От ішла вулицею, угледіла ту згорьовану вивіску… і все. Такий нещасний і збентежений янгол на ній… Опам’яталася лише через добу. Я ж перед тим до непоганого місця прибилася, вар’єте з реальною трудовою книжкою на руках і реальною зарплатнею, не в конверті. І на думці не було чогось кращого шукати. Ага, шило на мило змінила: гроші приблизно ті самі, хай і в конверті, робота – теж, люди здебільшого нормальні, трапляються гірші.
Умгу, в «Янголі» усе прекрасно. І то настільки, що слів бракує. І ми тут з тобою, Іренко, випадково. І я на цьому клятому підвіконні аж втомилася дзиґою вертітися, усе визираючи, чи не під’їде машина з тим, хто так палко прагне з нами поспілкуватися, та ще й таким підступним способом. Чорний джип пронісся повз глухі ворота. Не наш.
Що ж, тоді слухаємо сповідь далі.
– Трохи тоді здивувалася, що під час співбесіди мене не дуже й випитували. Так, для годиться. Думаєш, Адко, у них усі працівники отакі – заблудлі вівці, випадкові? І в разі чого –