Крила кольору хмар. Дара Корній
та ще досить потужне. Набереш повні очі, потім навіть якщо заплющиш, то під повіками яскраві кола плаватимуть… Хоча це – не найгірший розвиток подій. Він передбачає майбутнє у вигляді «потім».
Ще трохи вичікую, а тоді чиню геть не професійно. Скільки чула, що не можна проговорювати за співрозмовника речі, котрі йому особливо важко даються. Користі від такої «допомоги» ніякої, лише шкода.
– А потім якийсь гад запропонував їй випити на поминках, мовляв, стане легше, так? І легше таки стало. От тільки грошей від такого «легше» у сім’ї не прибавляється. А за заняття в хореографічному гуртку треба платити.
От зараз вона запитає, звідки я знаю, може, розсердиться, та все ж припинити свою сповідь уже не зможе. І я таки почую те, заради чого й розпочала розмову: яким вітром її занесло до «Янгола». Ото буде весело, коли з’ясується, що все вирішив випадок! Байдуже, що я в нього не вірю. Он дехто не вірить у вампірів, та щось не схоже, що це останнім перешкоджає.
– Із тебе таки буде непоганий психолог, Адко, якщо тільки… – Іра затинається. Схоже, вона з тих, хто переконаний: варто сказати про страхи вголос – і вони стануть реальністю. Тож швидко викручується: – Якщо позбудешся звички перейматися чужими халепами. Ти майже вгадала. Чи це моя історія настільки типова, що її легко передбачити? Хоча… Знаєш, а наша вчителька-хореограф погодилася займатися зі мною безкоштовно. Певно, вважала, що виросте з дівчиська щось путнє. Незгірше за неї. Тоді вона вже була на пенсії. Так, у балеті проводи на пенсію ранні…
Цього разу пауза не задовга. Навряд чи Іра прагне сховати від мене якісь таємниці. Словами складно пояснити, що відчуває дівча, яке до сьомого поту розучує складні фігури, а потім і танцювальні партії, хай і другого плану. Музика, яскраве світло, оплески, відчуття, що тобою захоплюється публіка… У такі миті можна забути, що трико для буденних репетицій давно протерлося і старанно зашите в кількох місцях та й чешки варто було б придбати нові. А ровесниці знущально хихотять за спиною, обзиваючи жебрачкою чи, мо’, ще гірше. І повертаєшся ти додому, як на плаху. Бо там п’яниця-мати, і часто-густо не сама, а з додатком у вигляді нетверезого кавалера. І щоденні мамчині нарікання-нагадування, мовляв, якби тоді не залишили батька самого, усе було б гаразд, не додають підлітку веселощів. Мені доводилося чути схожі історії. Щасливі закінчення? Їх не буває. Буденність накриває з головою.
Ірен веде далі:
– А потім… А потім я на льоду послизнулася випадково. Дуже спину забила. Треба було лікуватися, а я рукою махнула. Дурниця! Бо так не хотілося на свята вдома з п’яними маминими кавалерами сидіти. Краще вже виступи, концерти. Ну й, сама розумієш…
Киваю. Не надто уважно слухаю розповідь, бо й так приблизно домислюю основні віхи Ірчиної танцювальної кар’єри. Насторожуюся лише коли лунає сакраментальне:
– Скажи, Адо, як би ти повелася, коли б тобі запропонували продати душу?
– Хм… О, я б щиро здивувалася, Іро. Навіщо комусь саме моя душа? Що це за товар такий? –