Крила кольору хмар. Дара Корній
в збудженій уяві, що там зараз відбувається.
– Адо… – Будь-які питання зайві. Та байдуже, мовчати ще гірше. – Клара у лікарні, бо так само, як Ліна, когось заклала, а потім стала непотрібною? Так?
– Ні, Іро. – Брехати немає ні сил, ні сенсу. – Клара якраз сказала «ні» там, де Ліна відповіла «так». Тому Клара ще має шанс вижити. І ти не повіриш, але ми поки що теж.
– Та звідки я знаю, Адо, де «самісінький», як ти кажеш, початок моєї історії? Може, дитинство?!
– Непогана думка, – ледь помітно всміхаюся.
За великим рахунком, мені байдуже, про що зараз говоритиме Ірен. Було б під рукою хоч якесь спиртне, змусила б її випити. Бо хоч щось треба робити, аби не допустити істерики. Та будь-які напої, звісно, і спиртні, до сервісу цього гостинного місця не входять. А всі жарти про те, що жінкам розмови потрібні, як повітря, містять дрібку правди. Може, їй стане трохи легше, коли виговориться.
– А ти сама, Адо, чому нічого про себе не розповідаєш? Скільки ти вже вислухала історій, подібних до моєї, поки працювала в «Темному янголі»? Та й до того, певно, ще більше. А от хоч щось про себе повідаєш, га?
Ледве втримуюся, аби не почати запевняти, що мені майже нема чого розповісти. Звичайнісіньке собі життя. Життя-буття майбутнього психолога, основне завдання якого – вміти слухати, а не давати дурні поради. Слухати стільки, скільки людина ладна тобі сказати, аж поки зрозуміє, де вихід із ситуації, у якій сама ж і винувата, і з якої самій виплутуватися, і дорогу самій шукати. Є така притча про чоловіка, який нарікав на своє прикре життя. Жив він в одній хаті з дружиною, двома дорослими дітьми, тещею та тестем. Прийшов він до Мудреця за порадою. Той сказав чоловіку: «Я тобі допоможу, якщо ти мені пообіцяєш чесно виконувати всі мої приписи». Чоловік пообіцяв, бо знемагав від постійних чвар та тісняви. «Тоді зроби от що, – сказав Мудрець, – посели в своїй хаті корову, вівцю, свиню, собаку та кота, а рівно через місяць прийдеш до мене знову». Чоловік так і зробив, бо ж пообіцяв. Коли нещасний через місяць ледве живий приплентався до Мудреця, чекаючи слушної поради, то почув замість неї прості слова: «А тепер поверни корову, вівцю, свиню, собаку та кота туди, звідки їх узяв». Чоловік відразу так і вчинив. Коли він вичистив свою хату від бруду та провітрив її, то, задоволений собою та своїми рідними, подумав, що зараз він – найщасливіша людина на землі.
Як там говорили давні? Хто буде пильнувати сторожу? Хто вислухає і зрозуміє тих, чия професія – слухати сповіді інших?
Тож дурне твердження, що я – звичайнісінька і нема чого витрачати час на мою розповідь, може видатися невеликим… е-е-е… перебільшенням. Швиденько вдаюся до компромісу, оперуючи справедливим судженням, що спитала першою, тому маю право на першу відповідь.
– Із самого дитинства почати, Адо, так? От як тобі таке: я з пелюшок хотіла бути балериною!
– Чому? Нормальна мрія! А я в дитинстві хотіла бути чарівницею. І нічого, живу, – трохи вагаюся, потім, вирішивши, що зараз точно не до правил етикету, влаштовуюся просто на широкому підвіконні,