Українська драматургія. Золота збiрка. Иван Котляревский
дочь ее.
Петро – любовник Наталки.
Микола – дальний родственник Терпилихи.
Макогоненко – выборный села.
Действие I
Театр представляет село при реке Ворскле. Чрез сцену улица малороссийских хат, к реке ведущая, и в сей улице хата Терпилихи.
Наталка (выходит из хаты с ведрами на коромысле, подойдя к реке, ставит ведра на берегу, подходит на край сцены в задумчивости и поет).
Вiють вiтри, вiють буйнi, аж дерева гнуться;
О, як моє болить серце, а сльози не ллються. (2)
Трачу лiта в лютiм горi i кiнця не бачу,
Тiлько тогдi i полегша, як нишком поплачу. (2)
Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок, по смерть не забуде. (2)
Єсть же люди, що i моїй завидують долi,
Чи щаслива та билинка, що ростеть на полi? (2)
Що на полi, що на пiсках, без роси, на сонцi?
Тяжко жити без милого i в своїй сторонцi. (2)
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!
Як я, бiдна, тут горюю, прийди подивися. (2)
Полетiла б я до тебе, та крилля не маю,
Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю. (2)
До кого я пригорнуся, i хто приголубить?
Коли тепер того нема, який мене любить. (2)
Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нуждi i горi i проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плачет), забув, що я живу i на свiтi. Ти був бiдним, любив мене – i за те потерпiв i мусив мене оставити; я тебе любила i тепер люблю. Ми тепер рiвня з тобою: i я стала така бiдна, як i ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очi мої на тебе iще раз i навiки закриються…
Наталка и возный.
Возный. Благоденственного i мирного пребиванiя! (В сторону.) Удобная оказiя предстала здiлати о собi предложенiє на самотi.
Наталка (кланяясь). Здоровi були, добродiю, пане возний!
Возный. «Добродiю»! «Добродiю»! Я хотiв би, щоб ти звала мене – теє-то як його – не вишепом’янутим iм’ярек.
Наталка. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство i розум.
Возный. Не о сем, галочко, – теє-то як його – хлопочу я, но желаю iз медових уст твоїх слишати умилительноє названiє, сообразноє моєму чувствiю. Послушай:
От юних лiт не знал я любовi,
Не ощущал возженiя в кровi;
Как вдруг предстал Наталки вид ясний,
Как райский крин, душистий, прекрасний;
Утробу всю потряс;
Кров взволновалась,
Душа смiшалась;
Настал мой час!
Настал мой час; i серце все стонеть;
Как камень, дух в пучину зол тонеть.
Безмiрно, ах! люблю тя, дiвицю,
Как жадний волк младую ягницю.
Твой предвiщаєть зрак
Мнi жизнь дражайшу,
Для чувств сладчайшу,
Как з медом мак.
Противнi мнi Статут i роздiли,
Позви i копи страх надоїли;
Несносен