Загублений між війнами. Наталка Доляк
підбадьорили український народ, згуртували його – принаймні навколо мрії про досягнення такої, здавалось, близької національної свободи. Гасла, якими оперували промовці різного штибу, манили далекосяжними планами й не давали спокою творчим людям. До того ж вожді революцій, представники партій, громадські діячі, захисники свобод клятвено обіцяли українцям на усіх барикадах, фронтах, кафедрах довгоочікуване набуття власної державності, а на додачу до цього – повну й незворотну українізацію. Скільки літ мова дідів-прадідів, ота селянська непорушна «малоруська», як її принизливо називали великороси, тобто старші, а відтак ніби розумніші брати, скільки літ справжня українська не могла випростатись із-під теплої, але такої удушливої ковдри зросійщення? І от після першої революції, після маніфесту царя замайоріла надія – українську, співочу й неповторну, почують і в петербургах, і в москвах. Українською почнуть друкувати підручники, у школах викладатимуть, в університетах. Ось вона – незалежність українська, вже близько, лише руку простягни – і твоя!
Україномовні літератори, режисери, драматурги взялись до роботи – творити нову історію, ба навіть не нову, а новітню. У спраглому очікуванні вистражданої незалежності українські митці видавали на гора тексти, гідні світових взірців. Переносили на папір не щось видумане, а те, що змальовувало тогочасне, болюче й дотичне до кожного. Говорили з читачем доступною мовою, що ні в якому разі не принижувало достоїнства тексту. Талановитих письменників, яких виплекала українська земля, тягло до великих міст, туди, де гуртувались подібні їм, де можна було рости у своїй майстерності, зустрічатись із уже відомими й навіть мати сміливість тим відомим «втерти носа» якоюсь не баченою до цього часу новацією.
На хвилі вольностей нової економічної політики із сіл, селищ, містечок прибували ті майбутні письменники, журналісти, музиканти, філософи й науковці до районних та окружних міст. А вже звідти – до самої столиці.
Харків славився небувалим до цього часу розквітом друкованого слова. Відкривались кооперативні товариства, які мали змогу тиражувати журнали, альманахи й газети – у конкурентній боротьбі відвойовували собі товпища спраглого до читання люду. Столиці потрібні були співці слова, бо ж і на слові можна було непогано заробити. Відтак Харків, наче губка, всмоктував літераторів з усіх етнокультурних регіонів: з Київщини, Поділля, Приазов’я, Чернігівщини та Полтавщини, зі всієї Слобожанщини. Серед тих, хто мав хист до письменництва або досвід написання чи то прози, чи то поезії, тих, хто давно писав, або просто тих, кому подобалось називати себе літератором, були люди різних професій та соціальних груп. Колишні повітові чиновники, котрі в перервах між монотонними чиновницькими справами дозволяли собі побавитись у складанні рим: містечкові різночинці, які списували короткі оповідання, багатослівні романи, фарсові п’єси із самого життя, що проходило перед дверима їхніх осель чи й у самих оселях; сільські священики – ті добре знали людську психологію й мали натхнення писати не лише теологічні