Загублений між війнами. Наталка Доляк
Абрамов, жидівська чортяка! – кричав довгов’язий підпоручик десь неподалік. – Що ти, в біса, робиш? Ти його скалічиш іще більше.
– Що значить іще більше? Він що, покалічений? Як же ви його мобілізували, ущербного? – питав іронічно Абрамов, чим здіймав хвилю заразливого сміху. Тим часом продовжував нагромаджувати бинти на очі уявного пораненого.
– Ви всі, я бачу, тут трохи з відхиленнями, – не вгавав підпоручик, хоча з голосу було чути, що й він щойно сміявся зі всіма.
Юрій відчував, що йому на допомогу приходила професіоналка. Жіночі трохи шкарубкі руки відсторонювали цупкі п’ятірні Абрамова. Сестра милосердя тим часом послаблювала бинти, стиха розповідала Абрамову, як потрібно діяти, аби не дратувати офіцерів й не бути посміховиськом серед товаришів. Звідкіля їй було знати, що Абрамову подобається бути посміховиськом.
– Антоніно Кирилівно, дайте місце тим, хто запізнився, – почув Юрій голос головної медсестри. І тут-таки відчув, як до його обличчя торкається зовсім інша рука – ніжна і трохи тремтлива.
– Вам не боляче? – питає якась дівчина, схиляючись над Юрієм.
А голос ну ніяк не може належати отій бабі з ластовинням. І повітря, яким вона дмухає йому в обличчя, таке тепле й пахуче. Так думає Юрій і відповідає на запитання, безмовно похитуючи головою ліворуч-праворуч, ніби у нього забинтовані не очі, а рот. Хіба йому може бути боляче, коли від тієї, що оце стоїть поряд, пахне першими конваліями, сонячним промінням, щойно викошеною травою і ще бозна-чим до запаморочення весняним, а надворі ж осінь. І де вона ті конвалії взяла о цій порі? «Парфуми», – здогадується хлопець. Але хіба парфуми пахнуть так природно?
Юрію так не хочеться, щоб йому розмотували пов’язку, йому так бажається ще трохи побути у мрійливому стані. Адже він, дурний, уявляє за цим ніжним, з легкою дитячою хрипотою голосом і за цим запахом ту блакитнооку, яка не дає йому спокою ось уже кілька тижнів. Вона десь тут ходить Тифлісом, вона навіть час од часу зустрічається зі штабс-капітаном, прізвище якому Покровський, вона також сестра милосердя, її звати Лариса, а прізвище її…
– Ларисо Олексіївно, не стійте ніби засватана, – несеться суворий наказ з уст сестринської начальниці, і Юрій більше не може лежати із запненими очима.
Він хоче в один порух зірвати бинт, йому це не вдається. Юрій борсається, як підбитий на полюванні олень, тріпає ногами, намагаючись підвестись зі столу, морщиться, тягне із себе ту пов’язку, що підступно відділяє його від… Марлеву перев’язь стягнено на шию, Юрій впивається поглядом у цей безмежний небесно-блакитний світ, затінений незвично гарними віями – прямими, наче стріли. Вона лякається, випростовує вперед руки, відходить на крок від нього, здіймає дашком брови, вдивляється у свого візаві.
На Юрка, як на божевільного, вирячився Абрамов.
– Вам було боляче? – питає, трохи оговтавшись, та, яку назвали Ларисою Олексіївною.
– А на очах є якісь рецептори, напряму зв’язані з мозком? – питає не так у жінок, як