Ворошиловград. Сергій Жадан
одягу, скрипіли на зубах та висипалися з волосся. У червні повітря прогрівалось, ніби військові намети, і починалася тепла пора малорухливих чоловіків на вулицях та галасливих дітей у водоймах. Уже на ранок стало зрозуміло, що готуватись слід до спекотного літа, яке триватиме безкінечно й випалить усе, що трапиться під руку, включно зі шкірою та волоссям. І навіть літні дощі нікого не врятують.
Прокидався Коча довго й почувався зранку засмученим, як у дитинстві, коли доводилося вставати разом із батьками, котрі поспішали на роботу і примушували збиратись на навчання. Прокинувшись, ходив довкола гаража, годував псів чорним хлібом, задумливо оглядав долину, врешті пішов будити мене. Сівши на сусідню канапу, довго оповідав якісь рвані випадкові історії про свою колишню дружину, діставав фотокартки, знайшов десь під канапою дембельський альбом, обтягнутий шинельним сукном, тикав його мені. Я ліниво відбивався, намагаючись знову заснути, але після дембельського альбому це було не так просто. Зрештою, підвівся і, обгорнувшись колючою лікарняною ковдрою, став слухати. Коча розповідав про любов, про те, як зустрічався зі своєю майбутньою дружиною, про секс на передньому сидінні старої «волги».
– Чому не на задньому? – перепитав я його. – Усі ж роблять це на задньому.
– Дружище, – пояснив Коча, – в старих «волгах» переднє сидіння – суцільне, як і заднє, тому немає жодної різниці, де цим займатись, ясно?
– Ясно, – відповів я йому, – немає жодної різниці.
І Коча вдячно кивав: правильно, дружище, ти все правильно січеш, – і з цим пішов варити чифір.
За якийсь час від заправки засигналила перша машина. Коча роздратовано начепив окуляри й поспішив на вихід.
– Коча, – сказав я йому, – давай допоможу.
– Та ладно, Гєр, – відмахнувся він, – з тебе така допомога…
– Ну, яка є.
– Ну давай. – Він чекав у дверях, доки я шукав свій одяг. – Тільки надягни що-небудь. Куди ти у своїх джинсах? У мене там під ліжком є щось старе, пошукай, добре? – І пішов.
Під канапою в нього були дві валізи, напхані ганчір’ям. Усе це відгонило тютюном та одеколоном. Я збриджено покопався в першій валізі, знайшов чорні військові штани, латані на колінах, але ще цілком товарного вигляду, з сильним одеколонним запахом. Відчинив другу валізу, витяг бундесверівську куртку, м’яту, проте не рвану. Натягнув її на плечі. Куртка була затісна, Коча, мабуть, тому її і не носив, оскільки був десь однієї зі мною комплекції. Але вибирати особливо не було з чого. Я подивився у вікно. Віддзеркалення подрібнювалось сонцем і щезало в промінні. Можна було розпізнати лише якісь обриси, тінь. Збоку я скидався на танкіста, чий танк давно згорів, але бажання воювати лишилось. Із цими думками й пішов до праці.
О дев’ятій приїхав Травмований. Критично оглянув мій робочий одяг, гмикнув і пішов до себе у гараж. Я, за великим рахунком, не так допомагав, як заважав. Пару разів розлив