Ворошиловград. Сергій Жадан
в якому ховалися польові птахи. Травмований дивився на мене так само недовірливо, проте не надто суворо; наступного вечора, уже в середу, знову дістав м’яча, виніс із гаража дві банки з-під фарби і, поставивши мене в ці імпровізовані ворота, довго відточував удар лівою. Дехто з водіїв мене впізнавав, вітався, питав, як справи, чи надовго я і де мій брат. Я уникав прямих відповідей, говорячи, що все нормально, хоча розумів, що говорю нещиро. Зрештою, кого це обходило.
У четвер по обіді з’явилась Ольга. Приїхала на своєму скутері з великим плетеним кошиком на плечі. Кошик бився об кермо і заважав їхати, Ольга легковажно обігнала фуру, зіскочила з траси і, промчавши до заправки, вирулила перед нами. Ми з Кочею сиділи на кріслах і відганяли нав’язливих ос, що крутились навколо, заморочені запахом тютюну та одеколону. Ольга зіскочила зі скутера, привіталася з Кочею, кивнула мені.
– Ти ще тут? – запитала.
– Так, – відповів я, – вирішив узяти відпустку. За власний рахунок.
– Зрозуміло, – сказала Ольга. – Як там твої друзі?
– Які друзі?
– На джипі.
– А, ці. Прекрасно. Виявились надзвичайно милими людьми.
– Серйозно? – не повірила Ольга.
– Крутили мені музику, пропонували товаришувати.
– Ну і як?
– Музика? Гівно.
– А товаришувати?
– Я думаю, – зізнався я.
– Ну-ну, – холодно мовила Ольга. – Ось, Коча, тримай, – простягла старому кошика й пішла в гараж до Травмованого.
Подякувати Коча не встиг. У кошику виявилися свіжий хліб і молоко у пластиковій пляшці з-під кока-коли. Коча задоволено відламав шматок хліба й схопив його жовтими й міцними, як у старого пса, зубами. Простягнув мені пляшку з молоком. Я відмовився. Скутер виблискував білими боками, швидко нагріваючись під сонячним промінням. У долині було тихо, між дерев снували птахи, ніби намагаючись знайти в повітрі найменш прогріті ділянки.
За якийсь час із гаража вийшла Ольга. За нею, в робочому одязі, витираючи шию білосніжною хусткою, пихтів Травмований. У руці тримав якісь папери, котрі, очевидно, щойно отримав від Ольги, незадоволено розмахував ними і намагався щось їй пояснити. Але та його навіть не слухала.
– Шура, – сказала вона, – ну що ти від мене хочеш?
Травмований зіжмакав папери, засунув їх до кишені куртки і, розмахуючи кулаками, зник у гаражі.
– Що там у вас? – запитав я про всяк випадок.
– Нічого, – коротко відповіла Ольга. Сіла на скутер, завела його, посиділа так якусь мить, заглушила двигун. – Германе, – сказала, – у тебе зараз багато роботи?
– Загалом багато, – розгубився я. – Але ось саме зараз у мене перерва.
– Давай сходимо на річку, – запропонувала вона. – Коча, – звернулась до старого, – ти не проти?
Коча на знак згоди зробив великий ковток.
– Ну то що – ти йдеш? – Ольга знову зістрибнула зі скутера і рушила схилом униз.
Мені