Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова
що: ми разом ішли до школи. Зазвичай і назад разом ходимо.
Але цього разу в мене уроки закінчились, а в неї було ще чотири уроки.
Я виходила в туалет, повернулася до класу, а торба моя зникла. Хтось сховав. А в мене там ключі від домівки! У дівчинки Зулі теж торба зникла. Її ненавидять, обзивають. Вона – товстенька. Ми з нею вдвох кинулися торби шукати. Нам сказали, що начебто наші торби Лінда забрала.
Я прибігла в клас до Альонки, попросила її пошукати зі мною. Та відмовилась. У трьох кварталах від школи я знайшла свою торбу в снігу. Її туди Лінда кинула. Слава Богу, ключі були на місці!
Повернулася по Альонку. Вона на мене накинулася, тому що уроки в неї закінчились:
– Поліно, де ти була?! Я тебе тут виглядала! А тебе як корова язиком злизала! Ну, що вирячилася на мене, тупице?! Де блукала, кажи? Я до тебе з добром, а ти мені свиню підкладаєш?
Я, хоч і стояла на місці, подумки підскочила від обурення, а тоді відповіла:
– Село ти безпросвітне! Де ти свиню бачиш? (Це я, звісно, спеціально.) Яка корова?!
І все їй розповіла, думала, вона зрозуміє. Та Альонка обурено вигукнула:
– Невдячна! Я чути нічого не хочу!
На те я відповіла:
– Іди до біса, де й раніше була. – І звернула в провулок.
На цьому закінчилася наша дружба. Прикро.
Поліна
Нашого вчителя біології звати Ходжа Назірович, або просто Насреддин. Насреддин росіян терпіти не може. На дух не переносить через війну. На уроці «Культура Чечні», яку він також веде, завжди розповідає:
– Діти! Ви ніколи з росіянами не спілкуйтеся! Вони їдять свиню – це брудне м’ясо. Росіяни люблять собак, а це погані істоти. Росіяни не давали чеченцям спокою ніколи. Росіяни були тваринами й залишаться ними!
І т. д. Мені хоч на цей урок не ходи. Я мовчки сиджу і думаю: «Я що, взяла автомат і чеченців убивала? Я ж завжди всім людям допомагала. Нас же всіх разом бомбили!»
І зненацька сьогодні він мене вигнав з уроку. Нізащо. За те, що я росіянка. Але я ж нічим за нього не гірша?
Я, щоправда, часу не гаяла: покаталася на гірці біля школи.
А все ж таки краще любити собак і бути росіянином, ніж бути таким, як наш учитель. Правда?
Поліна
До школи не пішла. Хворію. Прибирала в усій оселі, читала «Моряк у сідлі», про Джека Лондона.
І хочу тобі розповісти сон, який бачила моя мама. Він не має назви, але я можу придумати. Наприклад, «Кінець світу».
Моя покійна бабуся Галина з’явилась уві сні й сказала:
– Земля гине!
– А як же люди? – спитала мама.
– Земля загине від вогню. Залишиться тільки чорне каміння.
– Але люди…
– Їх переселять.
– Туди, куди всі йдуть, – спитала мама, – потрібно брати речі? Люди беруть!
– Ні, – відповіла бабуся. – Брати нічого не треба – там усе дають.
І, немов на продовження цього сну, мені теж наснився сон. Я назвала його «Страшна пригода».
Невидимий голос промовляв:
– У 1999 році буде сильний землетрус. З гір попадає каміння, а частину суходолу захопить