Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова
Узялася за томи «Анжеліки». Велика жінка! Як би я хотіла бути корсаром, або зустрітися з Жоффрей де Пейраком, або стати коханкою короля.
Ну, бувай! Приємних сновидінь. Бережи нас Бог!
Поля,
Польді,
Пауліна.
Пауліна – це моє домашнє ім’я. Руслан – мамин чоловік – каже, арабською це означає «Павич».
Читала Коран. Яка прекрасна сура про огудників!
Ім’ям Аллаха Милостивого, Милосердного!
Горе кожному огудникові-наклепникові!
Котрий нагріб собі добра і все порахував.
Він гадає, що відкупиться ним від смерті.
Але ж ні! Буде кинутий він у пекельну піч!
Як розтлумачити тобі, що таке пекельна піч?
Це – вогонь Аллаха розпалений,
який здіймається над серцями.
Воістину, він зімкнеться над ними
на ланцюгах простягнутих.[1]
Коли ми з Альонкою йдемо зі школи, то перед нами маячить пустельна дорога, база з бетонним парканом та пустирі. Періодично до нас там чіпляються хлопці. Але то дрібниці – ми їх посилаємо. От і сьогодні ми йшли до перехрестя пустирем і розмовляли.
А нещодавно була бесіда Альончиної мами з нами. Вона говорила, що дівчат крадуть і продають у публічні будинки за кордон. І хоч і я, і Альонка дуже хочемо подорожувати за кордон, але тільки не в цей «будинок».
Ми вже дійшли до траси, аж раптом на величезній швидкості до нас помчала блакитна машина. І уявіть: вона зупинилася саме біля нас! Відчиняються двері, а навколо жодної людини. Поля, пустирі, бетонний паркан… Ні, ви тільки уявіть! Альонка відразу стала поводитись, як боягузка, а я не встигла злякатись, тому що з машини виліз здоровенний дядько! Альонка (це її мама навчила) стала тікати й кричати:
– Допоможіть! Швидше! Рятуйте!
А я стала як укопана. Після того, як метрів на десять відійшла від машини. Дядько подивився, як тікає Альонка, і від подиву його обличчя стало схожим на огірок.
– Дівчинко, – сказав він, – а ти не знаєш, де Полонська вулиця?
– Ні! – відповіла я і побігла наздоганяти Альонку.
Ми вже майже добігли з нею до межі пустиря, аж бачимо: машина знову за нами їде.
– Ой, Поліночко, ми влипли, – каже Альонка. – Ну, прощавай, матусю!
– Дай руку! – сказала я, і ми побігли так швидко, як могли.
Утекли. Альонка впевнена, що то був бандит із великої дороги.
– Ніколи я більше не піду гуляти пустирем, – сказала подруга. – Якщо таке ще трапиться, я не переживу!
І що ви думаєте?! Ледь ми дійшли до згорілої п’ятиповерхівки, яка утворює з наших чотириповерхових будинків верхівку літери «П», знову зупинилася машина. З неї вискочив чолов’яга і спитав:
– Діти, де тут живе тьотя Зара?
– Не знаю, – відповіла я.
Альонка затрусилась від страху і, не відповідаючи нічого, побігла до своєї мами.
– Що ти робитимеш, якщо мене в машину схоплять? – поцікавилася трохи згодом я.
– Звичайно, тікатиму якнайдалі, – чесно відповіла Альонка.
Я мало
За перекладами М. Якубовича та Я. Полотнюка.