Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова
Він зберігає в собі історію свого життя.
Поля
Наша вчителька Людмила Ніколаєвна грається з нами на перерві. Вона сива. Ми її дуже любимо і при ній не сваримося. Вона попросила намалювати в зошиті слов’янських міфічних істот: домовика, лісовика й водяника.
Ще в школі навчають готувати. Є такий урок. Ми готуємо салати.
Мама забирає мене зі школи після торгівлі на ринку. Ми йдемо додому.
А сьогодні неділя. Я пішла допомагати їй торгувати газетами. Але торгівлі не було.
Мама плакала. Дідусеві потрібні ліки. У лікарні немає. Потрібно купити.
Незнайома тьотя дала нам морозиво.
Усі хвалили мою доповідь про планети. Я писала про Юпітер і Марс. Мама допомагала клеїти картинки.
Стріляли! Це було та-а-ак страшно. Я плакала. А дідусь Ідрис, наш сусід, сказав, щоб ми не боялися, що не буде війни. У мене сильно калатало серце. Вибухи були.
Я боюся ходити до школи.
Кружляли вертольоти й літаки. Низько. Серце калатає. Вони вбиватимуть нас? Сказала мамі.
Мама каже:
– Ні. Не буде війни. Не буде!
Багато дідусів із бородами. Усі щось говорять. По колу бігають і читають молитву. Мені здається це дуже дивним.
А дід Ідрис сказав, що все буде добре, і дав цукерки. І тьотя Валя сказала. І бабуся Зіна. І тьотя Мар’ям.
Не буде війни. Це просто літаки літають. Дивляться на нас.
Стріляють літаки. Я не ходжу до школи. Ніхто не ходить.
Я і мама провідували дідуся в лікарні. І я побачила свою бабусю Елізабет. Це мама мого тата. Вона стара.
Вона спитала мене:
– Ти мене доглядатимеш? Будеш допомагати мені?
А потім сказала:
– Ти дідуся добре доглядаєш!
Я її бачила всього двічі. Більше ніколи. Вони з мамою не дружать. Бабуся Елізабет живе в районі «Мінутка».
Дідуся Анатолія в лікарні обікрали. Поцупили гроші, їжу. Йому зробили укол, він заснув, і все вкрали.
Їжі в лікарні немає. Треба приносити їжу.
Ми були на ринку. Літак низько літав. Усі боялися.
Я раніше дивилася в небо і не боялася, а тепер дуже боюся. І дивлюся під ноги.
Стріляють з автоматів на вулицях.
Дорослі кажуть, що на місто сунуть танки. Російські. Єльцин оголосив нам війну, щоб його!
Дідусь у лікарні. Я боюся, коли бомби кидають. Я і мама продаємо газети. Вони погано продаються. Одного разу я навіть просила милостиню з мамою, одного разу сама. Руку простягати не соромно, соромно дивитися на людей. Купили ліки на ті гроші.
Ми повинні забрати дідуся з лікарні. Йому покращало. Ми не можемо вийти – стрілянина. До нас прийшли сусіди. Вони бояться.
Мамі снилася її мама. Бабуся Галя. Вона померла нещодавно. Вона сказала:
– Іди. Твій батько чекає, щоб ховали.
Мама сказала їй:
– Ні, він живий, він у лікарні.
І прокинулася. Розповіла мені сон.
Ми не можемо дістатися до лікарні. Стріляють.
Мама залишала мене в тьоті Валі й Альонки.