Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова
Танк навів дуло на під’їзд. А в під’їзді діти, бабусі й тьоті. Ми стали тарабанити у двері. Вони не відчиняються. І я заплющила очі, вирішила, що він зараз вистрілить і ми помремо.
Він вистрілив, але промазав. Не влучив у під’їзд, а влучив вище. Із садів по танку почали стріляти ополченці й кричати: «Ваня, здавайся!» Танк позадкував.
У мами трусилися руки, двері не відчинялися. А всі кричали:
– Лено, швидше! Лено, відчиняй двері!
Двері перекосились від вибухів. Потім двері все ж таки відчинилися, і всі впали в наш коридор. І лежали. По двору стріляли з танків.
Мама ходить на базу, яка поряд. Шукає дрова. Дров немає, а треба чайник гріти на вогнищі.
На базі бої. Російські солдати й ополченці бігають. Мансур пішов по дрова, і вони стали по ньому стріляти. Він ледве втік. Стрибнув із другого поверху.
Мансур носить капелюх. Він пірат! Справжній пірат!!! Я не можу сказати йому ані слова. Хоча дуже хочу. Але не можу. Соромлюся. Він знайшов десь тіні для повік і мені приніс. Маленькі такі, в коробочці. Бузкові. Подарунок! Мені!
Поля
Було свято Ураза-Байрам! Бабуся Зіна принесла солоних помідорів і рису. А дядько Ахмед приніс смаженої картоплі. Цілу сковорідку! На вогнищі посмажив.
О, які ми щасливі! Ми поділилися подарунками з тьотею Валею та Альонкою.
Мама й дядько Султан пішли на базу по дрова. Мені страшно самій.
Я бігла крізь сади на базу. Побігла сама. А снайпер стріляв по залізниці. Кулі падали поряд. Я хотіла знайти маму. Бігала, кликала її. Бачила вбитих людей, але це була не мама, і я не пішла близько. Якісь тьоті й діти лежали на снігу. І одна була бабуся в сірій хустці.
Потім я знайшла маму. Дядько Султан уже пішов у наші двори. Мама все шукала дрова. Ми зайшли в будиночок бази, там старі стільці. Тут почали стріляти з танків. І ба-бах! Снаряд вибухнув. Ми впали. Хвиля повітря! Нас засипало побілкою та камінням. Але не сильно. Ми вибрались і поповзли звідтіля.
Мама пояснила, їй сказали, що є такі міни «теплові». Вони йдуть за людиною і розривають її на шматки. Я повзла по снігу й думала, що така міна мене обов’язково знайде, буде за мною крастись, а потім розірве на шматки.
Ми довго лежали при дорозі. Летіли снаряди, червоні й помаранчеві. А потім нам вдалося пробігти до будинків.
Ми принесли дрова!
Поля
Ми блукали в пошуках їжі. Шукали. Поки йшли до центру міста, прислухалися: якщо летить міна або снаряд, на землю лягали.
Зустріли бабусю-росіянку. Учительку! Вона ходила в розбиті будинки і збирала книжки. Не речі, не посуд. Книжки! Складала на візок. Плакала:
– Треба врятувати історію!
Незрозуміло, звідки весь час стріляли.
Ми не знайшли їжі, але мама встигла розповісти мені про родину Ніколая II. Особливо запам’яталось, як царських дітей вели на розстріл і вони спускалися сходами в підвал. Я йшла і думала, що дітей у підвалах убивають. Традиція така, мабуть.
Ми в підвал тільки один раз ходили. Весь час удома, всі обстріли. Уб’ють, так хоч удома. Ненавиджу підвали!
У