Жінкам на кораблі не місце. Сергій Віталійович Кондратов

      От я і обрав найбезпечніший варіант –  загубитись у фльорі романтизованого книжкового ескапізму. Подалі від буденних ремонтів, пропахлих вогкою осінньою тривогою городів,  болотно-зелених стін улюбленої школи і таких же облич, що по вечорах пʼятниці чи ранках понеділка зі стінами зливаються.

      У тих стінах занадто багато пережито історій: романтичних, комедійних чи трагікокомічних – а в результаті живу в дешевому, затягнутому, погано прописаному серіалі від Нетфлікс. Де вже двадцять четверта серія, кінець, судячи з усього, ще навіть не на горизонті, а ти давно не бачиш ніякого сенсу продовжувати.

      Пам’ятаєш нас у школі? Мене –  дерев’яного хлопчика з планом на життя і категоричним поглядом на світ? Що з тією дитиною? Що з планом? Напевно, обидва зараз на війні. Російська ракета розірвала їх на тисячі маленьких кривавих шматочків, що розлетілись по далеких кутках рапсового поля, де раніше – в далекому дві тисячі шостому тягнулись до неба соняшники.

      Ну годі. Не хочу думати про справжні речі. Краще вже продовжити ховатись у любовних драмах, де я раз за разом просираю хеппі-енд і з того виростає квітка моєї сучасності.

       Часом хочеться зупинитись, вилізти з цього емоційного болота, в якому копирсаюсь з радістю пʼятирічного хлопчика, який втік від домашніх обовʼязків. Та піднявши очі, помічаю,  що болото це – на дні не зрозуміло ким викопаного колодязя. Маленькі чоловічки дивляться на мене зверху і єхидно сміються. «Ну й дурень, – кричать вони, і їхні пискляві голоси відлунюються від вузьких стінок, –  сам кинувся в цю прірву, а тепер плаче, що навколо лише темрява!».