Жінкам на кораблі не місце. Сергій Віталійович Кондратов
утягнутим униз.
– Але в мене немає візи для перебування в країні! – відповів перше, що прийшло в голову.
– Вам до іншої черги, сер, – як папуга повторює ідеальна працівниця, і посмішка на смаглявому обличчі стає на декілька міліметрів розтягнутішою. Інше, але з тим самим виразом, обличчя у віконці паспортного контролю тими самими фразами завіряє, що все буде гаразд: багаж і квиток на наступний рейс я отримаю вранці, і сонце буде світити яскравіше, і теплі промені розсіють наростаюче бажання скоротити населення Хітроу вдвічі. Останню частину цей працівник не казав, але щось приблизно таке прочитав у його очах і максимально приглушено-спокійних інтонаціях.
Отож у моєму паспорті з’явився штамп на перебування в Британії. Непогано. Виявляється, і пропущені літаки можуть приносити можливості.
Якась дівчина з тієї ж черги очікування спитала, чи є мені де переночувати. Трохи навіть зніяковів. Давно такого не було.
– Так, так, дякую, авіакомпанія мене забезпечила готелем, – пролепетав я, і вона розчинилася в морі незнайомців.
Ніч я провів, гуляючи по центру Лондона, ловлячи на камеру кожен куток, кожну вуличку і кожну будівлю, що й до мене вже сотні разів завантажувалось на всі можливі сервіси. Фото Біг Бену, моє обличчя на фоні Біг Бену і фото мене в повний зріст. Фото Лондонського колеса огляду, фото мого обличчя на фоні, фото в повний зріст. Фото Букінгемського палацу, фото фізіономії на фоні палацу, фото в повний зріст… Одні й ті ж поступальні рухи без будь-яких емоцій. Наче займатись сексом лише для того, аби пізніше похвастатись, що цим займався.
Не життя, а демонстрація, де переживання та відчуття боязливо задкують перед необхідністю хоч якогось підтвердження свого існування. Дивіться, я дійсно тут був! Дивіться, наскільки класно я живу! Наскільки краще за вас. Поки ця вистава не заходить занадто далеко і ось ти вже змушений відігравати свою партію навіть тоді, коли нікому до тебе діла немає. Відчувала подібне?
У Лондоні це почуття стало моїм головним супутником.
Парадоксально набридливе дзеленчання телефону змусило відірвати голову від подушки, на яку я цю голову поклав щойно, адже ось тут, можливо, я вперше і востаннє, а Лондон сам фотографії для мого Інстаграму не зробить. А як інакше довести кожному зацікавленому, що я там був і що моє життя цікавіше за його.
– Ви вже в аеропорту…? – більше стверджував, ніж запитував малознайомий голос з італійським акцентом.
– Що?
– У вас літак на восьму тридцять, ви вже реєстрацію пройшли?
Я намагаюсь зосередити затуманений залишками чотирьохгодинного сну погляд на екрані, вже передбачаючи, що побачу. Сьома п’ятдесят ранку. І я в повному…
– …в готелі. Мені навіть квитки не надіслали.
Нескінченно довгі секунди і тягуча темна мовчанка витікає з динаміка мого телефону. Навіть мурашки, що струнким маршем пройшлися по моєму хребту, вже повмирали від психологічної