Жінкам на кораблі не місце. Сергій Віталійович Кондратов
з рахунку. Дідько!
Я точно заблукав. Так тут і помру в цих підземних коридорах. Ніхто навіть не піде за мною.
І тут один з коридорів підземного лабіринту виводить мене у велику білу залу. Освітлена десятком прожекторів, вона не зберігає в собі нічого, окрім компактно розставлених шафи з книгами та дивану. Меблів сюрреалістично мало, і вони занадто маленькі для такого місця. Наче хтось пофарбував у білий і переніс меблі з моєї квартири на цілий поштовий склад.
Я не одразу її помітив – дівчину на дивані. Вона спить чи…? Перш ніж подумати, вона розплющила очі і кинулась на мене. Трохи лице мені все не розцарапала. Я скинув її з себе і придавивши зверху, закричав «Заспокойся! Я нічого тобі не зроблю! Тільки заспокойся!»
Халепа! Я навіть не впевнений, що вона мене розуміє.
– Добре-добре, – раптом заговорила вона. – Тільки злізь з мене,
Я аж закляк.
– Злізь з мене, будь-ласка, – повторила вона.
– Ой, вибач, – нарешті відповів я і виконав її прохання. – Просто не очікував, що ти…
– Що я що? Не здичавіла?
– Ну, типу того. Ти тут одна?
– Ми всі тут одні, – невдоволено відповіла вона.
Вона вивела мене з підземних лабіринтів до нашого нового дому. Всі інші якраз знову посідали вечеряти. Насправді вечеряли вони чи снідали, ніхто не знав, адже сонце давно було закрито непроглядною хмарою радіоактивного пилу і ми просто умовно домовилися, що отакий прийом їжі буде вважатись сніданком, другий – я пропустив, а ось цей – вже третій, а значить, вечеря. Я якраз зголоднів і дуже зрадів, що поспів вчасно. Жаль тільки, джерело смороду віднайти не вдалося.
Мої компаньйони навіть не здивувалися новій особі. Тільки глянули на неї, і продовжили шкрябати вилками по дну своїх банок з консервами хто зна якої давності.
– Вони завжди були такими? – здивовано питається моя нова знайома.
– Та скільки їх знаю. Апатія – далеко не найгірше, що з людьми можуть зробити такі умови життя.
– І тобі нормально?
– Краще вже так, ніж одному.
Дівчина почала жити з нашою групою. Перша, хто почала виходити зі мною на поверхню. І єдина, хто готова була ризикувати своїм життям заради мого. Дні швидко переливались у тижні, а ті, у свою чергу, у місяці.
Ми проводили майже весь час разом і, логічно, ставали все ближче. Єдине, що мене хвилювало, це повне ігнорування нею будь-кого іншого з нашої маленької комуни. Вона навіть за одним столом з нами не їла.
Врешті-решт я вирішив щось з цим зробити. Зібрав усіх у великій залі – там, де ми зазвичай і приймали трапезу. Тобто займались найважливішою річчю, разом зі сном та збиранням припасів. Життя в цей час стало доволі примітивним, що тут скажеш.
Я зібрав усіх і підлаштував все так, аби моя подруга зʼявилася на цю «інтервенцію». Вона ввійшла в кімнату і ввімкнула світло.
– Блядь!– від несподіванки зойкнула вона, і перевівши подих, додала: – Що тут, чорт забирай, відбувається?
– А