Вінець Життя. Михайло Нікітін
підходить! – Захопливо відповідає Роджер.
Код спрацював і нас зустріла ще одна кімната. Ми швидко закрили за собою двері.
– Як ти здогадався? – запитав мене Роджер.
– Я згадав, що дідусь колись розповідав мені про його знайомство з товаришем у 1931 році, і що він став для нього єдиним справжнім другом на все життя. Цю дату я й зіставив з цифрами на мапах. – я.
– Пощастило, що хоч якась дитина слухала свого старого. Інколи вони розповідають дійсно важливі та потрібні речі,– відповіла Мей.
– Гей, погляньте що тут є. Це не тільки другий вихід з будівлі, це ще й якась кімната з останніми розробками організації. – Роджер.
Ми огледілися. На стінах висіли автомати, яких не було навіть у охоронців. Якась невідома модель. На столах, у пилу, лежать незрозумілі записи. Я взяв один з папірців та дмухнув на нього, тепер слова стали чіткішими, більше того, я впізнав почерк мого дідуся: "День 232. Ми разом з Ферді розробляємо універсальний автомат. В основі – схема наших інженерів, які у роки війни створили для нашої армії кращий у світі автомат Томпсона. Головні деталі ми замінили на розсіювач променя, а також додали фокусувальник. Минулий досвід показав, що при великій кількості тіней, розсіювач допомагає швидше знищити їх, але швидко витрачає енергію. Також ми зробили спеціальний приціл, який підсвічує тінь, і тепер, якщо вночі ми втратили ліхтарик, завдяки цій розробці ми все одно зможемо зоріентуватися та вистежити тінь.
– Це не просто автомати. Це розробки, які велися у закритому місці, подалі від чужих очей, – сказав Роджер.
– Так, ми вже впевнилися в цьому, геній, – прокоментувала Мей.
– Чого ти постійно намагаєшся мене принизити перед усіма? – з легкою образою питає Роджер.
– В жодному разі, наш маленький геній. – з іронією відповідає Мей.
Вони розійшлися у різні сторони кімнати. Ангела підійшла до мене та сказала:
– Вони в стосунках? – Ангела.
– Я не знаю, але Роджер точно закоханий у Мей. – я.
– Так, вона в нього також. От дивні… Наче дорослі, а ведуть себе, як діти. – Ангела.
– На то вони й дорослі, щоб інколи бути дурними. – я.
До нас підійшла старенька та сказала:
– Можливо, ця річ також допоможе вам.
Вона вклала мені в долоню ключ та вказала на зачинені двері. Я підійшов до них та просунув її подарунок у замкову щілину. Коли я повернув ключ, стіни біля дверей зробили оберт на 180 градусів. Всередині висіла зброя, броня, фотографії та якісь списки. Я увійшов у таємну кімнату та побачив кабінет з двома столами.
– Стіл мого діда праворуч, – каже Ангела.
– Чому? – я.
– Подивись, там прапор Борнвудса. – Ангела.
– Я не знав як він виглядає. Значить, мій дід працював зліва. Оглянь ящики стола. – я.
Ангела поспішила у праву частину кімнати, але неочікувано підсковзнулася та впала прямо біля столу. Я пібіг до неї.
– Сильно вдарилася? – схвильовано питаю я.
– Ні, все добре, але подивися на напис на підлозі. – Ангела.
– Не можу розгледіти,