Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко
стежкою? Ходіть довкола виколотих очей, а я собі «замулюсь» глибоченько. І ніколи й ніхто… Гм… Може бути. Поміркуй іще – з десяток варіантів придумаєш. І всі вони мають право на життя. Доки сидиш у цьому затишному кабінеті. І лише перевірка кожного покаже, що викинути в кошик для сміття, а що вперто дотискати. Лишається дрібничка: почати роботу… Але… Спочатку випий чаю. Допоможе. Думати він допомагає завжди…
Бондаренко давно закінчив говорити й тепер, усміхаючись, стежив, як Лисиця справді роздвоївся. Один, як робот, колотить майже холодний чай, а другий гасає Всесвітом. Тим, що поза кабінетом… Але два Богдани головредові не потрібні. Бо з кожного зиск невеликий. Треба зводити їх в одного. Отого. Багатьом знайомого.
– Скоро й ложка розчиниться, – «штурхонув» замріяного «робота» Бондаренко.
Лисиця одразу став одним. Швидко й безболісно. Без головредових надсузиль. І медичного втручання.
– Кажу… – почав було «шеф», але професор одразу відповів:
– Не хвилюйся, куплю нову. Срібну. Вовкулаки мають здатність не закінчуватися. Та й інша нечисть теж.
– Про що задумався? – знову прочитав по очах головред.
– Про очі, – замучено відповів Лисиця.
– Якоїсь красуні чи…
– Чи.
– Гм… Це правильно, – аж зрадів Бондаренко. – А в Донецьку давно був?
– Правду кажучи, ніколи, – несподівано прозрів Богдан.
– Ого. Тоді все за нас. «Розширюємо географію» твоїх поїздок. А то закордони вздовж і впоперек по кілька разів, а вдома…
– Ну, раз треба, – вдарив по колінах професор і підвівся, – значить, будемо. Тільки дзвіночок зроблю.
Дістав мобільного. Набрав Кодаковського. Той радо привітався. Лисиця без підготовки запитав:
– Євгене Миколайовичу, а що тобі підказує ситуація з виколотими очима у вбитого?
– А ти вже за той донецький випадок учепився? – Кодаковський ніби підслухав усе. Чи, може, й справді нажучив кабінет жучками?
– Не треба було? – штовхнув полковника на слизьке.
– Чому ж? – залишився на твердому той. – Твоя тема. Не крадіжка ж із сусідського балкону. І не приклад із підручника криміналістики. Тебе ж таке не «заводить»…
– Не «заводить», – погодився Лисиця. – Це точно.
– Гаразд. Тоді вмощуйся зручненько та слухай уважненько, – перетворився на «діда Панаса» офіцер. – Році в 90-му завівся був у Києві сексуальний маніяк. Він ґвалтував, убивав і виколював очі. Думав, що в очах жертв може залишитися його відображення.
– З фотоапаратом сплутав? – спробував пожартувати Богдан. Вийшло не дуже.
– Мабуть… – пропустив повз увагу Кодаковський. – Він, до речі, з підмосковної Балашихи родом. На прізвище нібито Кузнєцов чи Ковальов. Із кузнею пов’язане. Служив неподалік Києва. І вирішив тут гульнути так криваво. А потім дременув до Москви. І «фестивалив» уже там. Піймали його потім…
– А-а-а… – завів монотонну платівку професор, але не надовго. – Пригадую-пригадую.