Апостол черні. Ольга Кобилянська

Апостол черні - Ольга Кобилянська


Скачать книгу
виглядом «паню» і хоч вже добре похилилася, а все ще… ростом імпозантна.

      – «За що ти карав дитину?»

      – «Я після ваших засад поступаю. Цілком і одиноко після ваших засад.»

      – «За що?»

      – «Щоб не приспособлявся до брехні, котра буде з ним враз виростати. Гадаєте, мені це так легко? Але… в моїм віку не зачинав ніхто назад з початку. Оставте мене, бабуню! Він мій одинак… і саме тому що одинак». Тут він урвав – а бабуня… усміхаючись болючо і не відповівши нічого, вийшла з робітні.

* * *

      За годину відчинилися злегка двері і мале, бліде личко з слідами плачу в очах, але спокійне указалося наново. Батько сидів плечима до дверей і випускав густі клуби диму з короткої люльки. Його брови то здіймалися, то опадали над очима, в нього знак живого думання.

      – «Я плакав, татку…»

      Батько прокинувся. Його погляд промайнув по сплаканім обличчю сина.

      – «Я плакав, татку…» – почулося, ніби шелест, вдруге і вже цілком близенько, хоч не сміливо.

      – «А не було потрібно, сину».

      Дитина мовчала через хвилю, опісля шукала очима чогось в очах батька, що ховалися перед нею.

      – «Я лиш ще один раз хочу подивитися на ню, татку. Маленький раз» – і хлопчина показав свій дрібонький пальчик на доказ, який замаленький.

      – «Гадаєш вона краща, як всі ті надворі, що літають?».

      – «Ага, гарніша, – відповів і потакнув головкою. – Я хочу на ню цілком близенько подивитися».

      Батько порадив йому найліпше їм всім надворі приглянутися і самому яку вловити. Вона буде літати – він знає, як птиці літають високо-високо… і цвірінькають і щебечуть. Присідають на галузки по деревах, ховаються між листочками, галузками, по землі шукають зеренця – а він ловить. Малий дивився зацікавлений на батька і слухав з увагою. Нараз спитав: «А як я її вловлю, то вона буде твоя?»

      – «Авжеж не моя».

      – «І я зможу плакати?»

      – «Ліпше було б, мій сину, і я б хотів, щоб ти ніколи не плакав».

      – «А як я буду великий, ти… ти будеш мене бити?»

      – «Ні. Я не буду тебе бити. Лиш не треба чогось обіцяти, чого не можна дотримувати».

      Дитина дивилася уважно батькові в обличчя, не зрозумівши його зовсім, а очевидно, бажала зрозуміти. Нараз по хвилині надуми, наче віднайшла щось в пам’яті, скрикнула несамовито: «Але я буду плакати, татку, я все же хочу пташку», і тут же вибухнула щирим плачем.

      – «Чому будеш?» – спитав батько майже з переляком.

      «Бо б-у-д-у», – спищав, не можучи над собою запанувати. Батько зморщив брови, мов в фізичнім болю, і в його душі сказало: «Ти нікого не обманеш, мій сину…», а голосно додав: «Не задивляйся на те, що не може бути твоє. Карбачі болять – хоч би із чиєї руки – карбачі.» І взявши хлопчину за плечі, вивів його до бабуні, а сам засів до стола і заглибився в свою працю. Мішано тикали годинники, а дріб’язковий цокіт кишенькових впливав чудно на майстра. Час від часу він заплющував очі, опускав голову назад на поруче крісла і так пересиджував. Чи випочивав, чи що працювало в його мізку – ніхто не знав.

* * *

      Росте


Скачать книгу