Апостол черні. Ольга Кобилянська
в кухні», – упоминала своїм мирним голосом терпелива жінка, котрій стискав жаль серце за доньками, що були скромні і вважливі в своїх вимогах, були їй помічні понад свій вік в чім би і не указалася потреба, щоб придбати до хати те, чого батько або ж не визнавав потрібним, або ж годен був сам один своєю, хоч і як великою, пильністю здобути. «Чи ти не розумієш, що се дівчата й молоді? – говорила, впоминаючи. – Їй Максиме, Максиме, не любиш ти своїх доньок. Чим вони перед тобою провинились, що так жорстоко поводишся з ними? Не прогрішайся проти них! Та іще одно. Чи ти ніколи не завважав, які з них гарні діти виробилися?» «Зоня – наша найстарша… золотоволоса, як ти, – впав він їй в слово, усміхаючись, через що його обличчя надзвичайно уймало, – тому я і вибрав собі її на мою помічницю, і дасть Біг, виховаю з неї такого годинникаря – майстрову, якої ще ся столиця не мала. Я не ходжу між своїми дітьми з заплющеними очима. Але же знов інша річ і не се хотів я підчеркнути.» Додав: «Се, жінко, мало що значить т. є. ані гарна одіж, ані капелюхи, ані навіть гарна зверхність. Те, що щось значить, се ховається тут». При тих словах ударяв себе в груди. «Оцентр розходиться, жінко. Оцентр. А коли вони стануть матерями й будуть свої діти виховувати, нехай з них виховують силу, характер і залізо, а не малпів, що лиш безплідними словами орудують. А щоби так поступали і поки таке настане, треба з них також залізо творити. Нехай себе вправляють, вчаться себе перемагати, стають трудовницями… а тоді будуть колись і громадянками… що не зроблять своїй країні сорому. А ти, жінко моя, не навчиш їх твердости, бо ти сама, як вони, зворушлива дитина. Виховуючи свої діти, ми мусимо не забувати, що ми їх і для України виховуємо. А вона потрібує іншого, як досі, чоловіка, іншу жінку. Тепер мене, може, зрозумієш. А вони нехай плачуть і ворогують на батька – се все діточе. Колись вони його інакше будуть судити. А поки що він такий і не інший».
Пані Цезаревич вислухала його спокійно і вона згоджується, правда, з його поглядами, але питала, чи він думає, що до того обов’язково потрібна жорстокість? Гадає – що свідома праця, добрі приклади, поважне введення молоді до сповнення обов’язків і проти батьківщини і людськости мусить йти в парі з нагайкою і терором? Ні. Вона лише жінка з скромним розумом, і він їй каже, що доки вони не більше як діти, не думають ще самостійно, поважно до кінця, не можна їх душу деспотизмом ламати. Гадає, коли не одягне, не взує їх, воно перескоче розвій молодости і стане відразу на тій точці, де лиш розум приходить до слова або вибухає божественне піднесення духу до якогось великого діла… підприємства, визволення чи чого іншого? Ні. Дай молоді сонця, хоч би яку одробину, на тверду дорогу життя, а зокрема життя України, що один призначений вибороти сам собі свою – украдену батьківщину – а дальше поступай, як хочеш. «Доки жила бабуня, було інакше – відколи вона згасла – згас промінь для всеї хати».
Так діялося з диваком-майстром.
Знов цілком іншими разами показував він себе з іншої сторони. Прикликував, наприклад, доньок по черзі несподівано сам в свою робітню. Тут втискав