Через кладку. Ольга Кобилянська
як недавно, відітхнув, а далі всміхнувся.
– Не хочете! Значить, цікаву нашу ситуацію розв'яжемо так, як гордійський вузол, що одне з нас… скочить у воду! – мучив я її далі, не зверіаючи ока з її ніжного профілю, а в душі любуючись якимось нею передо мною затаюваним зворушенням. – Одначе, тому що з того, – тягнув я далі, – не буде жодному з нас хісна[17], то я поступлю так, як поступають старші з капризними дітьми.
І поки вона могла надуматися, що я маю на гадці, я, не сказавши більше й слова, обняв її мов справдішню дитину за стан, обернувся з нею й поставив її позад себе.
– Так, – сказав я, відітхнувши повною груддю. – Тепер можете вертати далі. Сьогодні, як мені здається, ми собі послідній раз у дорозі станули Більше цього не буде.
З тими словами доторкнувся я легко капелюха і, поглянувши в її очі, що заблисли великими сльозами, обернувся й відійшов далі. Коли доходив кінця кладки, я оглянувся. Дійшла вже до другого берега?
Ні! Саме доходила.
А тепер… ось і собі оглянулася. Я зняв капелюх… поздоровив, а вона, не зважаючи на те, скочила живо з кладки на берег і побігла далі.
Гу! Яка дика, упряма! Така була вона.
В лісі ходив я довго.
Ніколи досі не почував себе таким вдоволеним, як цього прегарного поранку. До того здавалося мені, що вона все десь знаходилася недалеко мене, що десь заблисне її ясна одіж з-поміж смерек. Ніжна, з гордим капризним елементом у душі, з надвишкою якоїсь сили, що мучилася сама, неначе в неустанній пошуканці за відповідною для себе акцією, – а там і я станув на її дорозі…
Що поборювала вона?
Мене? чи себе?
Чи я помилився?
О, гордий мужику ти, Богдане… Куди загнався!
(Пізніше).
Сьогодні мав я з своєю матір'ю гострішу дискусію. Я збирався по довгім часі на часок до Обринських, а що в нас цвіли саме тоді гарні гвоздики, між тим один сніжно-білий, я зірвав його, щоб понести його Мані. Зірвавши два такі цвіти, я був саме тим зайнятий, щоб завинути їх у тонкий папір, коли моя мати в ту хвилину вступила в мою кімнату.
– Кому ти оце лагодиш, сину? – спитала й опинилася близько коло мене. Я потрохи змішався тим несподіваним питанням. Однак лиш на хвилину. Вже в слідуючій я відповів спокійно:
– Я йду до Обринських і несу дівчатам цвіти.
– Дівчатам, Богдане? – спитала мати й тут же споважніла. – Старша заручена, як сам знаєш, у неї може буде незабавки[18] й весілля: отже, їй цвіти від молодих людей приймати, здається, ледве чи випадає. Оскільки я її знаю, вона їх і не прийме. Вона дівчина зарозуміла. Я думаю, що ти молодшій несеш їх. Признайся! – Послідні слова сказала голосом твердим, приказуючим.
Я маму свою любив і шанував, як, може, рідко який син, але саме в тій хвилі, коли вона опинилася нараз коло мене, висока, з обличчям, що прибрало вираз (коли хотіла) холоду й розказу, я сам похолоднів.
– Ну?.. Я поглянув, роздразнений на це запитання, на неї.
– Що вам, мамо, сьогодні? – спитав я. – Несу цвіти, то й несу. Чи варто з цього робити квестію?
– Варто
Хосен – користь.
Незабавки – незабаром.