Закохані у львівський дощ. Анастасія Ізотова
Всі кудись поспішають… йде дощ. Он старенька у дощовику гуляє з маленьким песиком, він теж у дощовику. Таке кумедне явище змушує мене посміхнутися, а це рідно відбувається останнім часом… Можливо все ще буде добре… Хоч якось.
Всі кудись ідуть з певною метою, навіть осі ті закохані… Не хочу ні про що думати! Краще просто дивитися і ні про що не думати! Просто сидіти і спостерігати, щоб час швидше спливав і ніби є люди навколо. Всі кудись спішать під цим дощем. А я… Власне, а що я? Який я вже день чи тиждень сюди прихожу? Навіть не знаю… Мене тут знають за стільки часу. Столик, за яким сиджу завжди вільний для мене. Невже в мене на лобі написано, що мені це так необхідно?! Напевне…. Звичайно! Приходить якась дивакувата та цілими днями п’є чай та дивиться у вікно… Я майже перестали пити каву.
Боженько!!! Ну нехай це все буде неправда!!! Нехай це просто мені здалося!!! Сиджу і мрію… Ні не треба про це думати, будь-ласка! Мозок! Замовкни!
Ні! Знову все щемить у грудях…
Чому я саме тут? Прихожу кожен день сюди, сідаю за цей стіл? Тут все почалось… Знову все щемить до болю…. нестерпного болю! Але сьогодні я вже не плачу… Можливо мені вже краще? Добре, що хоч не розмовляю сама з собою…
Господи! Як я хочу кричати!!! Машу головою, відкриваю очі… і я там само – у кав’ярні…
Власне хто я? Я зараз ніхто. Ні! Не можна так казати! Я не одна… напевне.
Теж мені… Попелюшка…
Колись все було інакше. Колись…у минулому житті… Як же боляче!
1
Я – середньостатистична дівчина з середньостатистичної родини. Все як у всіх: школа, інститут, робота, друзі. Все як у всіх. Правда я дещо вперта і дуже шкідлива. Ніколи не любила гомін, дискотеки, набридливість звичайних хлопців і, як всі дівчата, чекала принца на білому коні. Перший поцілунок чомусь не викликав у мене бурхливих емоцій, після чого я вирішила більше не зустрічатися з хлопцями, хіба зустріну принца. Це звісно був підлітковий максималізм, але принца все ж не було.
Я дуже любила і люблю читати книги. Не електронні, а паперові, які дуже приємно пахнуть. Вони (книги) і були моїми новими відкриттями у сфері почуттів. Як зараз пам’ятаю перші сльози під час читання: це була «Джейн Еір». Ох! Я тоді декілька днів ходила сама не своя. Невже буває так? Таке кохання. Це не зрівняти з дурними жартами однолітків, або залицянням старших хлопців у кафе. Невже є чоловіки здатні на вчинки, не на дурні «слабо», а вчинки? Невже є той, хто може відкрити перед жінкою двері, подати руку, бути галантним, гарним, небідним, романтичним…? Чим більше я розуміла, що принців не буває, тим більше читала. У школі це була класика, потім історичні романи… Я ніколи не намагалася шукати історії про казкове кохання, але чомусь завжди читали саме такі книги. Навіть кохання Мастера та Маргарити було для мене взірцем відданості. В інституті дівчата «підсадили» мене на любовні романи. Дуже хотілося знати чи існує таке доросле кохання. Але звідки?
Я ніколи не вважала себе красунею, якщо не навпаки. Завжди вміла знайти у собі недоліки. Подруги всі мають хлопців і вже вміють не лише цілуватися. Мене намагалися знайомити, але якось нічого не складалося. Поступово моє спілкування з подругами практично зникло, оскільки нам просто ні про що було говорити.
Після школи я пішла працювати продавцем у маленький книжковий магазин і поступила на заочне відділення вивчати менеджмент (як і всі) приватного ВНЗ. Між роботою та сесіями заповняла час лише книгами та пілатесом. Дивно, але я завжди думала, що коли прийде час знайомитися з принцом, в мене мають бути підтягнуті м’язи, окрім цього, заняття завжди відволікали від буденності.
Напевно в кожної дівчини буває час відчаю. Коли після закінчення школи всі подруги з кимось зустрічаються, бігають на побачення, висять на телефонах, ходять на дискотеки, святкують день Валентина (о як я його не люблю), пліткують про хлопців, а ти… В мене в житті нічого цього не було, все це було лише в книгах і у мріях. Один час, наслухавшись історій про щасливе кохання після спілкування в інтернеті, я намагалася знайомитися з хлопцями на сайтах знайомств. Ох стільки їх там дивакуватих, ненормальних, закомплексованих, страшних і збочених… З декількома навіть ходила на побачення. Це було ще одне моє розчарування.
І ось я в свої 20 років вважала себе старою дівою, без перспектив: моя зовнішність мала безліч недоліків; я не мела вільного часу (або не хотіла його мати); уникала допомоги подруг у налагодженні мого особистого життя; я жила з мамою; а ще, я до цього часу тільки декілька разів цілувалася і 2 рази ходила на побачення. Тобто перспектив жодних. Жах! Це остаточно знижувало мою самооцінку і переконувало, що читати книги про кохання краще (однозначно цікавіше і менш проблемно), ніж з кимось знайомитись.
Все змінилося раптово. За що я можу сказати спасибі свої добрій знайомій Ірині. До речі, вона теж вважає себе старою дівою (у свої 22 роки) і теж дуже любить читати книги.
2
Якось у п’ятницю ми з Іриною ходили у театр ім. Заньковецької (я дуже люблю театр і з задоволенням ходила б туди з якимось джентльменом, але я таких не знаю. Тому ми ходили з Ірою вдвох, можливо з якоюсь надією на