Як ведеться, так і живеться. Панас Мирний
додав Івась.
– Піди ж ти! А он як розказує та розписує, коли лучилося раз апостола у церкві прочитати, – так читав, так читав, як по-писаному! А дяк хвалився батькові: попомучився, каже, з ним, поки того апостола витвердив, щось з місяць усе учив, та й то разів скільки у церкві помилявсь. І що б він не зробив – то все гаразд, усе до ладу, а от як Галя що зробить – то все не так, – помовчавши, додав Грицько.
Іван нічого не одказав, тільки глибоко зітхнув.
– Якби і в нашого батька були такі достатки, Грицьку, як у його, хіба б і нас не вчили… – не швидко обізвавсь Івась.
– Якби ж то! – зразу одказав Грицько та й схопився. – Ти думаєш, і в Василевого батька багато їх? То тільки вона слебезує всюди, що він сотню рублів у рік получа. Получа, а де вони? Додому ж ніколи нічогісінько не шле. То вона тільки таку ману пуска та витіва і грамоти, і школу. Дума, як з ратієвської дворні, так і велика пані. Прищиться куди як! А про Василя вже того – і такий, і он який, трохи не зорі з неба зніма. А батько каже, що Василь її ні к бісу нікчемний, отак по бур'янах ховатись, мов вовцюга, та цілі дні вилежуватись – йому дай. От і тепер, що хоч дам, тільки ходімо шукати – то десь у бур'яні і знайдемо.
Іван зареготавсь:
– Ану, ходімо, справді.
– Ходімо.
Брати разом посхоплювались і кинулись іти.
– Ти бачив, куди він ішов? – спитав Грицько.
– Він туди, на Ратієвщину подався.
– Ну, так і є. Десь у рові або спить, або лежить.
– Вассси-и-лю! – гуконув Івась своїм чистим і тонким голосом, аж луна роздалася.
– Підожди, не гукай. Ми його і так десь у рові або в бур'яні набредемо. Ти йди туди, а я – сюди. – І брати розійшлися, похиливши в обхід Ратієвщини.
Кругом високої кам'яної стіни, колись білої, а тепер полупаної, проліг не так глибокий, як широкий рів. Окіп поріс чорнобиллю, шипшиною, увився березкою, хмелем, а дно рову укрилося широколистою лопушиною, зеленою бугиловою. Від того, що сонце ніколи не заглядало у се тінисте місце, дощова вода нікуди не стікала, тут завжди було вогко, аж холодно. На дні рову під лопухами копицями гніздились жаби, чорні, здорові, окаті, а на окопі, знай, бігали сірі та зелені ящірки. Тута ж іноді і дохла собака або кішка дотлівали; мурав'я здоровенна, як пучка, метушилась, павуки снували павутиння, комарі дзижчали, мошка хмарами носилась. Дике і пустельне місце! І нащо цей рів здався коло такої високої кам'яної стіни? Від татарви лихої? від злодіїв, розбишак лютих? Ні.
Покійний князь Ратієв, як заходився будувати собі дворище, велів той рів викопати. Сотні кріпаків місяців зо два тільки й знали, що рили сиру землю. Вирили баюру страшенну; в деяких місцях і до води докопалися, а то воду спускали аж із озера – тоді і озеро не таке, як тепер, гниле та миршаве, а глибоке та водяне було, – кругом двору, наче річка текла, облягав його водяний рів; тільки коло глухої залізної брами перекинули залізний місток, та й той часто-густо приймався. І ніяким побитом тоді не можна було добратися до двору. Як кріпость та, стояло те дворище у степу проти міста і грізно дивилося на його своїми високими