Як ведеться, так і живеться. Панас Мирний
І в Ратієвщині помовкло птаство; одно поховалося по гніздах, друге полетіло за здобиччю, одна тільки бездомна птиця – зозуля, перелітаючи з деревини на деревину, сумно кувала.
Брати, пообідавши своєю сухою стравою і напоївши овечат і чорного бичка – Грицько так-таки і не схотів гнати до водопою Василевого товару, – повкладалися прямо на траві, на сонці. Їх запечена шкура казала, що не первина їм лежати при такій спеці. Тепер вони тільки трохи набік поодвертали голови, сонце догрівало найбільше у спину. Івась зразу заснув, Грицькові ж не спалося; йому хотілося діждатися того часу, коли вернеться Василь і почне їсти: чи справді він буде тим ножиком, що різав ящірку, різати і хліб. Для сього разу він і нове прозвище пригадав Василеві: Ящучур! «І знайомим хлопцям розкажу, щоб і вони так його дражнили, – думав він, – я йому не сим, то другим віддячу!»
Ні з ким він ніколи так не ворогував, як з Василем, і Василь не любив Грицька; брати двоюрідні – вони жили гірше чужих, гризлися, як кішка з собакою. Аби що запримітив Грицько за Василем – зараз і вибива йому очі, на глузд піднімає. І Василь не мине случаю, щоб чим Грицькові дозолити; тільки все стиха, крадькома, як кішка, мов і не він, то кийок мережаний поламає, то пужално цяцьковане закине, то м'яч украде і захарпає, а часом і боки накладе Грицькові. Така спірка, така ворожнеча ніколи між ними не втихала, щодня вони за що-небудь та й погризуться. От і тепер досада їсть Грицькове серце, і він тільки дожида случаю оддячити, дожида Василя.
Йому не довго довелося дожидати. Широка розвалькувата постать Василева замаячила, чимчикуючи від Ратієвщини прямо до бурти. Здоровенна голова, мов гарбуз, міцно сиділа на короткій шиї, кругле, широке лице лисніло від поту; сірі очі бистро бігали. Ось він уже наближається до того місця, де лежить Грицько. Ступінь-другий… і високо стрибає через його.
– Тобі не можна обійти! – обізвавсь Грицько, підвівши голову.
– Чого ж ти ліг на дорозі? – відказав Василь і прямо почвалав до торби. Тута ж коло неї опустився він на траву, витяг хліб, тараню і почав трощити. Він не чистив тарані, як Івась, а з цілої кусав шматки, випльовуючи луску з рота.
– Іч, прокляті! Положили торбу якраз на сонці – хліб на сухар зісохся! – сказав він, витяг ножик з кишені і, як штрикав ящірку, почав штрикати та колоти хліб.
Грицько крадькома поглядав на його і про себе реготавсь. «Хоч би подавився, Яшучур!» – подумав.
Василь, поколовши хліб, глитав його, як індик зерно.
– Чи вже напували? – спитав він, попоївши і вмощуючись на торбі лягати.
– Своїх напували, – повагом одказав Грицько.
– А моїх?! – скочивши, мов ужалений, скрикнув Василь.
– Сам де був? Ящірок поров? – уїдливо спитав Грицько.
Хвилину Василь постояв, це зразу – прискочив до Йвася, що, розплатавшись на траві проти сонця, спав, як убитий, і штовхнув його у бік ногою.
– Іване! Чому ти не напував товару? – скрикнув він. Івась спросоння не розібрав нічого, підвівся, сів і, лупаючи, дивився на Василя сонними та мутними очима.
– Навіщо